— Самохіна Олександра.
— Самохіна. — Палець із довгим нігтем побіг по списку. — Самохіна…
— Фаритова дівчинка, — собі під ніс буркнула Тонка. Сашка здригнулася, від її руху ляснули дерев’яні дверцята бар’єра.
— Коженников — ваш куратор? — запитала Товста, не дивлячись на Сашку.
— Ну…
— Обережніше з ним, — сказала Товста. — Він гарна людина, але жорсткий. Ось ваш ордер на поселення, талони в їдальню. Монети у вас із собою? Отут записано — чотириста сімдесят дві?
Сашка знову полізла в сумку. Поєднання цієї звичайної кімнати й звичайної, здавалося б, канцелярської процедури з золотими монетами невідомої вартості, що з’явилися на світ під час нападу блювоти, змусило її на хвилину втратити відчуття реальності. Навіть сонце за вікном здалося несправжнім.
Жінка прийняла в неї з рук важкий поліетиленовий кульок. Поклала кудись під стіл: дзвякнуло золото.
— Усе, — сказала Товста. — Ідіть, поселяйтеся, завтра о дев’ятій ранку всі першокурсники збираються в актовій залі, від входу прямо, повз статую, там маленькі сходи, побачите. Агов, хто там далі, заходьте!
— А де гуртожиток? — отямившись, запитала Сашка.
Гуртожиток містився в глибині двору, потрапити в нього можна було або від інституту, або з вулиці Сакко і Ванцетті, якщо пройти тісним, похмурим і смердючим завулком. Сашка оглянула завулок звіддаля й вирішила по настанні темряви до нього й не потикатися.
Зовні общага була довгим, облупленим двоповерховим бараком, що, видно, побував у бувальцях. Вхідні двері виявилися замкненими. Костя постукав зігнутим пальцем, далі кулаком, нарешті обережно грюкнув ногою.
— Дивно, — сказала Сашка. — Сплять вони, чи що? Котра година?
Костя зібрався було їй відповісти, коли двері зарипіли й відчинилися. Хлопець відступив, бо мало не звалився з порога.
В отворі дверей стояв високий, баскетбольного зросту хлопець із чорною пов’язкою через праве око. Був він болісно худий і якийсь скособочений, наче одна половина тіла в нього була навіки зсудомлена. Його єдине блакитне око поглянуло на Костю й переметнулося на Сашку. Вона позадкувала.
— Першокурсники? — запитав хлопець хрипким, начебто зірваним голосом. — Поселятися? Ордери є? Заходьте…
Хлопець зник у темряві, залишивши двері відчиненими. Сашка й Костя перезирнулися.
— Ми теж такі будемо? — з перебільшеною лагідністю поцікавився Костя. Сашка не відповіла: жарт здався їй невдалим.
Вони ввійшли. Зсередини барак був трохи веселіший, ніж зовні: коричневий лінолеум на підлозі, стіни пофарбовані в синє до рівня очей і потиньковані вище, сходи з залізним поруччям. Звідкілясь виривалися струмені пари, чувся шум води в душі.
— Сюди, — одноокий хлопець опинився за канцелярським столом, над яким висів фанерний щит із багатьма ключами. — Ти, дівчинко, підеш у кімнату двадцять один, це другий поверх. А ти, хлопчику, в сьому, це коридором праворуч. Від двадцять першої ключ — оцей. А в сьомій живуть двоє другокурсників, вони вже приїхали.
— Ви тут працюєте? — нерішуче запитала Сашка.
— Підміняю. Узагалі, я на третьому курсі. І звуть мене Вітя.
Хлопець підморгнув єдиним оком і засміявся. Половина обличчя залишалася при цьому нерухомою, тільки кутик рота поїхав кудись униз. Дивитися на цей сміх було настільки моторошно, що Сашка заледве не розревлася.
Вона підхопила валізу, не помічаючи ваги, й рвонула нагору сходами. Там був такий самісінький коридор, тьмяно блищав лінолеум, на білих дверях, поверх олійної фарби, темніли номерки. Сашка дійшла до позначки «двадцять один», тремтячою рукою застромила ключ у шпарину й по хвилині відчайдушних зусиль таки відімкнула.
Три панцирні ліжка під смугастими матрацами. Три письмових столи, три тумбочки. Дверцята вбудованої в стіну шафи. Велике вікно, відчинена кватирка, курне підвіконня. Сашка затягла всередину валізу, сіла на найближче ліжко й розридалася.
Хвилин п’ять вона оплакувала своє життя й своє лихо, коли в коридорі залунали кроки. Сашка ледь устигла витерти сльози: у двері стукнули й відразу, не чекаючи на відповідь, увійшли дві дівчинки. Сашка бачила їх мигцем у коридорі дорогою з деканату в гуртожиток. Обом було років по сімнадцять, одна білявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга — русява, кругла, в спідниці до колін і трикотажній кофті.
— Привіт, — басом кинула русява.
— Привіт, — сказала білявка й відразу запитала, побачивши Сашчині червоні очі: — Ти чого?
— Та так. — Сашка відвернулася. — За домівкою скучила.