Повернулася Ліза. Переступила гору сміття біля порога, зітхнула, пройшла до свого ліжка, де височів на матраці стосик білизни.
— Нагулялася? — весело запитала Оксана.
Ліза мовчки лягла на смугастий матрац і відвернулась обличчям до стіни.
Студентська їдальня містилася в підвалі — на нижньому, підземному поверсі самого інституту. До початку занять — до першого вересня — працював тільки буфет, але й тут давали за талонами у блискучих емальованих мисках прозорий бульйон із круглими тефтельками на дні та вермішель із куркою. Компот можна було брати в необмеженій кількості — хоч по три чи чотири склянки.
— Добре годують, — сказала Оксана.
Сашка помітила в буфеті Костю. Попутник сидів над тарілкою набурмошений, кришив хліб у бульйон і дивився крізь своїх сусідів по столу, не помічаючи їх.
Сашка підійшла з твердим наміром негайно піти, якщо не зрадіє.
Костя зрадів. Куди більше, ніж припускала Сашка. Відсунув стільця, пропонуючи їй сісти поруч. Запропонував склянку компоту. Сашка не відмовилася.
— Як ти, влаштувалася? — і відразу, без переходу: — Слухай, вони божевільні.
— Хто?
— Та ті пацани, з якими мене оселили. Другокурсники. Один заїкається так, що очі на лоба лізуть, і постійно хихоче. А другий застрягає.
— Як?
— Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полиці дістати, й раптом застрягне, наче… начебто заіржавів. Стовбичить у дурнуватій позі, тягнеться, смикається… ніби аж рипить… Потім його наче й відпустить, він дістає книжку, читає, мовби нічого не було. І ще — вони весь час переглядаються за моєю спиною… Переморгуються… Моторошні такі. Що мені — в одній кімнаті з ними спати?!
Костя затнувся. До нього раптом дійшло, що він виливає душу — скаржиться! — дівчиськові, з яким уперше зустрівся сьогодні вранці. Ймовірно, за Костиним внутрішнім кодексом така поведінка не була гідною чоловіка; він зніяковів, спохмурнів, втупився в тарілку.
— А я з першокурсницями в одній кімнаті, — сказала Сашка. — Ніби нормальні дівчата. Більш-менш.
Костя підняв очі.
— Ти поглянь. Тут же весь другий курс… і третій… каліки якісь. Он… дивися!
Сашка озирнулася. Проходом поміж столиків юрбою йшли третьокурсники, очолювані однооким Вітею. Довгий, худий і скособочений він припадав на ліву ногу, так що тарілки в нього на таці підстрибували, загрожуючи перекинутися. За Вітею, прямуючи до дальніх порожніх столиків, крокував плечистий хлопець у яскраво-червоній футболці та вилинялих джинсах, посміхався й раз у раз налітав на стільці, немов сліпий. Стільці гуркотіли, іноді падали, хлопець не зважав і йшов собі далі. Поряд, занурена в себе, брела дівчина на височенних підборах. Дивилася в підлогу так, немов бачила на гладкому лінолеумі щось, недоступне іншим. Час від часу прицільно вдаряла підбором, наче забиваючи цвях, завмирала на секунду, з натугою піднімала ногу (тоді здавалося, що підбор устромився в підлогу до самої основи) і, погойдуючись, теж ішла далі.
— Паноптикум, — ледь чутно сказав Костя. — Звідки вони таких набирають?
Сашка мигцем глянула на нього.
— Першокурсники начебто нормальні, — повторила сухо.
— А. — Костя потеліпав ложкою в охололому бульйоні. — Так. Я вже попоїв… Пішли?
На пошті пахло сургучем, і молода матуся з візочком відсилала кудись велику, перемотану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всіх, тому Сашка спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потім замовила в літньої тітоньки з фіолетовим волоссям міжміську розмову. Ввійшла до лункої кабінки, із завмиранням серця вислухала довгі гудки й підстрибнула від радості, коли на тому кінці відгукнулася мама:
— Алло!
Мама гукала в слухавку, напевне, було погано чути. Сашка теж кричала:
— Ма! Це я! Все добре! Влаштувалася! Тут дають обіди! Завтра перший день занять! Як у тебе?
Вона видала це, як речівку на параді, й вислухала мамину тираду у відповідь: все гаразд, Валентин дзвонив із Москви, всі здорові…
— Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!