Серед листівок на стійці Сашка вибрала одну, — «На згадку зі стародавньої Торпи». На малюнку зображено було площу з водограєм, у якому плавали лебеді. Сашка купила листівку й конверт, надписала адресу, вкинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришці. Пакет глухо гупнув на бляшане дно.
Від пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин пішки. Погода зіпсувалася, накрапав дощ. Сашка втягнула голову в плечі й разом із поривом вітру збігла на бетонний ґанок, смикнула рипучі двері общаги.
Коридором першого поверху йшов, віддаляючись від Сашки, незнайомий хлопець. Він робив крок чи два, раптом завмирав у русі, начебто стоп-кадр. Стояв так кілька секунд, потім з відчутним зусиллям зрушував із місця й продовжував свій шлях. Повернувся, тицьнувся в стіну поруч із дверима. Відійшов. Із другої спроби схопився за ручку, потяг двері на себе…
Сашка кинулася нагору сходами.
Ліза й Оксана курили, сидячи на ліжках. Вікно було розчинене навстіж, дим і не збирався витягатися, зате вривався холодний вітер, пересипаний, як бісером, краплями дощу.
— Ви б, може, в туалеті курили? — розгублено запитала Сашка.
Крижане мовчання було їй відповіддю.
— Здрастуйте, першокурсники.
За актову залу слугувало велике курне приміщення. Не порожніли тільки три чи чотири останні ряди. Темні штори, що затуляли вікна, пропускали рівно половину необхідного світла; за сценою білів екран. «Як у сільському клубі», — подумала Сашка.
— За шкільною звичкою забиваємося на Камчатку? — Чоловік, який зійшов на невисоку сцену, оглянув присутніх. — Не пройде… — І додав, не підвищуючи голосу: — Дайте світло.
Люстра під стелею спалахнула, в напівтемній залі відразу посвітлішало, як в оперному театрі під час антракту.
— Пересаджуємося на перші ряди, — сказав чоловік на сцені. — Швидко, швидко.
Першокурсники заворушилися, почали переглядатися, нарешті знехотя потяглися ближче до сцени. Сашка й Костя прилаштувалися в другому ряду скраю, тому всі, хто пробирався до середини ряду, спотикалися об їхні ноги.
Чоловік на сцені чекав. Він не був схожий на викладача вузу, якими Сашка їх уявляла: замість костюма на ньому були джинси та смугастий светр, пряме біляве волосся забране у «хвіст», на носі окуляри — довгі й вузькі, мов леза, вони були сконструйовані, здається, зумисне для того, щоб зручніше було дивитися поверх скелець.
— Мене звуть Олегом Борисовичем. Олег Борисович Портнов. Юнак у п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, підсідайте ближче. Нас не так багато, є місця. Вітаю вас, дівчата та юнаки, зі значною подією у вашому житті: вступом на перший курс Інституту спеціальних технологій міста Торпи. На вас чекають цікаве життя й напружена робота… Дівчино, — його палець вказав на Лізу, яка нахилилася, аби щось прошепотіти Оксані, — коли я говорю, решта мовчать. Запам’ятайте на майбутнє.
Ліза захлинулася. У залі зробилося неприродно тихо. Портнов пройшов сценою із закладеними за спину руками. Його погляд переповзав з обличчя на обличчя, повільно, ніби промінь ліхтарика в темряві.
— Отже, ви студенти. На честь вашої посвяти зараз буде виконано студентський гімн, хто знає слова — підспівуйте.
У динаміках гримнув урочистий акорд. Портнов жестом звелів усім підвестися. Невидимий хор затяг із належною врочистістю:
Сашка швидко озирнулася. Дехто підспівував. Ліза стояла зі щільно стиснутими губами. Оксана дослухалася, намагаючись розібрати слова: схоже, з латиною в неї було туго. Сашка вчила цей текст на курсах, і переклад такої, здавалося б, задерикуватої пісні ніколи не викликав у неї особливого ентузіазму: «Після приємної юності, після тяжкої старості нас візьме земля…» Гарненький початок!
Цього куплету вона особливо не любила: в ньому всім обіцяли швидку смерть, яка не жаліє нікого. Vita nostra… «Ми недовго живемо, в життя темні межі…» «Може, середньовічним студентам було пофіг, — похмуро думала Сашка. — Може, якби я зараз слухала „Гаудеамус“ удома, в нашому універі, мені теж було б пофіг і я б ні про що таке не думала. Але я в Торпі».
Пісня відлунала. Студенти сіли, як після хвилини мовчання. Портнов зупинився на самому краєчку сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Сашка спіймала на собі його погляд і потупилася.