Група «Б» потихеньку висотувалася з зали. Сашка озирнулася до Кості.
— Хто така ця Лілія Попова? — запитала пошепки.
Костя мотнув головою.
— Уявлення не маю.
— Як? — Сашка знову була вражена. — Ти ж… Як ти взагалі сюди потрапив, ти казав, що тебе батько…
— Батько, — Костя кивнув. — Фарит Коженников — мій батько. А що?
Аудиторія номер один розташовувалась на першому поверсі, ввійти до неї можна було з холу з кінною статуєю. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лінза прожектора. Світло обмивало боки коня й вершника, стікало, ніби вода з тюленя. На підлозі лежали чіткі тіні величезних ніг у стременах.
— Чому ти не казав, що він твій батько?
— Звідки я знав, що ти його теж знаєш? Я думав…
— Якщо він… якщо ти його син, то як же… Як він міг тебе в цю діру запхати?!
— Звідки я знаю? Я його не бачив багато років… Вони з матір’ю розлучилися, коли… ну, не має значення… Він з’явився й поставив умову, ну й…
— Але він точно твій батько?
— Напевне, так, якщо мене звуть Коженниковим Костянтином Фаритовичем!
— Блін, — сказала ошелешена Сашка.
Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторію, схожу на шкільний клас. Коричнева дошка з ганчіркою і крейдою на поличці підсилювала подібність. Ледь устигли розсістися, прилаштувати на підлозі сумки, як у коридорі лунко продзвенів дзвоник і одночасно — секунда в секунду — ввійшов Портнов: довгий світлий «хвіст» на спині, окуляри на кінчику носа, пильний погляд над вузькими скельцями.
Відсунув стілець перед масивним викладацьким столом. Сів. Сплів пальці.
— Ну що ж… іще раз добридень, студенти.
Мертва тиша відповіла йому, тільки билася об скло очманіла муха. Портнов розкрив тонкий паперовий журнал, пробіг очима список.
— Гольдман Юлія.
— Є, — почулося з задньої парти.
— Бочкова Ганна.
— Є, — сказала товстенька дівчинка з хворобливо-блідим обличчям.
— Бірюков Дмитро.
— Є.
— Ковтун Ігор.
— Є.
— Коженников Костянтин.
По аудиторії пробіг вітрець. Повернулося багато голів. Костя напружився.
— Тут, — озвався здавленим голосом.
— Коротков Андрій, — ніби нічого не сталося, провадив Портнов.
— Є.
— Московський Денис.
— Тут!
Сашка слухала перекличку і водила ручкою по краєчку паперу. Дев’ятнадцять осіб. У їхньому класі було майже сорок…
— Павленко Єлизавета.
— Я, — сказала Ліза.
— Самохіна Олександра.
— Я, — видихнула Сашка.
— Топорко Євгенія.
— Є, — пробурмотіла маленька, дуже юна з вигляду дівчинка з двома довгими косами на плечах.
— Усі на місці, — задоволено визнав Портнов. — Діставайте зошити, розкривайте на першій сторінці, пишіть згори: Портнов Олег Борисович. Якщо хто не зрозумів, я викладатиму спеціальність.
Першокурсники завовтузилися. У Кості не виявилося зошита. Завбачлива Сашка вирвала для нього аркуш.
— На майбутнє: підручники й зошити носити на кожне заняття. Із приводу підручників. — Портнов відімкнув дерев’яну шафу в кутку й витяг стосик книжок. — Самохіна, роздайте товаришам.
Сашка, віддана синдрому відмінниці, встала, перш ніж здивувалася. Вчителеві з найкращою пам’яттю знадобилося б кілька днів, щоб запам’ятати імена та прізвища учнів. Портнов запам’ятав усіх з першого разу — або навіщось виділив тільки Сашку?
Вона прийняла з його рук важкий стосик, від якого пахло старою бібліотекою. Книжки були однакові й не дуже нові. Сашка пройшла аудиторією, викладаючи на кожен стіл по два примірники.
На обкладинці був абстрактний візерунок із кольорових кубиків. Чорні літери складалися в два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».
— Книжок не розгортати, — неголосно сказав Портнов, перш ніж хтось із першокурсників з цікавості підняв обкладинку.
Усі руки відсмикнулися. Знову запала тиша. Сашка поклала останню пару книжок на їхній з Костею стіл і сіла на своє місце.
— Слухаємо мене, студенти, — так само неголосно провадив Портнов. — Ви перебуваєте на початку шляху, на якому знадобляться всі ваші сили. Розумові й фізичні. Те, що ми вивчатимемо, дається не кожному. Те, що воно робить із людиною, витримує не всякий. Вас ретельно відібрано, ви маєте всі дані, для того щоб пройти цей шлях успішно. Наша наука не зносить малодушності й жорстоко мститься за лінощі, боягузтво, за найменшу спробу ухилитися від цілковитого опанування програми. Зрозуміло?
Муха востаннє вдарилась об скло й замертво впала на підвіконня.