— Кожному, хто старанно вчитиметься і віддаватиме заняттям усі сили, я гарантую: до кінця навчання він буде живий і здоровий. Однак недбальство і байдужість погано закінчуються для наших студентів. Винятково погано. Зрозуміло?
Ліворуч від Сашки зметнулася рука.
— Так, Павленко, — сказав Портнов, не дивлячись.
Підвелася Ліза, конвульсивним рухом обсмикала спідницю.
— Розумієте, нас же не запитували, коли сюди відправляли, — голос її тремтів.
— І що ж? — Портнов дивився зацікавлено.
— Хіба ви можете вимагати від нас… щоб настільки наполегливо вчилися… Якщо ми не хочемо?
Ліза насилу стримувалась, щоб не зірватися на вереск.
— Можемо, — легко погодився Портнов. — Коли дитину вчать ходити на горщик, ніхто не запитує в неї згоди, чи не так?
Ліза постояла ще і сіла. Відповідь Портнова її приголомшила. Сашка мовчки перезирнулася з Костею.
— Продовжуємо, — ніби нічого й не сталося, повідомив Портнов. — Ви — група «А» першого курсу. Я вестиму спеціальність — теоретичні лекції плюс індивідуальні заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться інші спеціальні дисципліни. Врахуйте, фізкультура в нашому вузі є профілюючим предметом, з усіма можливими наслідками. Крім того, в першому семестрі вам доведеться займатися філософією, історією, англійською і математикою. У школі більшість із вас училися добре, тому простого виконання домашніх завдань із цих предметів буде достатньо… Чого, на жаль, не можна сказати про спеціальність. Вам буде складно. Особливо на початку.
— Ви вже нормально нас залякали, — сказав хтось із задніх рядів.
— Рука, Ковтун, спочатку рука, потім ваші міркування. На майбутнє: за порушення дисципліни даватиметься додаткове завдання за фахом. Зрозуміло?
Тиша.
— Гаразд. Із вступною частиною сяк-так покінчено. Починаємо заняття. Коженников, зробіть ласку — візьміть крейду, намалюйте на дошці горизонтальну риску.
— Посередині? — вирішив уточнити Костя.
Портнов глянув на нього поверх окулярів. Костя потупився, взяв крейду, старанно провів пряму лінію від краю дошки й до краю.
— Дякую, сідайте. Групо, дивимося на дошку. Що це?
— Обрій, — сказала Сашка.
— Можливо. Ще?
— Натягнута мотузка, — припустила Ліза.
— Здохлий черв’як згори! — вирішив пожартувати Ігор Ковтун.
Портнов посміхнувся. Взяв із полички крейду, намалював метелика у верхній частині дошки. Внизу, під рискою, провів таку саму, але пунктиром.
— Що це?
— Метелик.
— Махаон.
— Капусниця!
— Проекція, — сказала Сашка по коротенькій паузі.
Портнов глянув на неї з цікавістю.
— Так. Що таке проекція, Самохіна?
— Зображення… чогось на площині. Відбиття. Тінь.
— Вийдіть сюди.
Сашка ніяково вибралася з-за столу. Портнов безцеремонно взяв її за плечі, розвернув обличчям до групи. Сашка встигла побачити здивований погляд Юлі Гольдман, трішки презирливий — Лізин, зацікавлений — Андрія Короткова; наступної секунди їй на очі опустилася чорна хустка, стало темно.
Хтось нервово захихотів.
— Що ви бачите, Самохіна?
— Нічого.
— Зовсім нічого?
Сашка помовчала, боячись помилитися.
— Нічого. Темрява.
— Тобто ви сліпа?
— Ні, — ображено сказала Сашка. — Просто, якщо людині зав’язати очі, вона не буде бачити.
У кімнаті лунав тепер уже відвертий сміх.
— Увага, аудиторіє, — сухо сказав Портнов. — Насправді, кожен із вас зараз на місці Самохіної. Ви сліпі. Витріщаєтеся в темряву.
Смішки стихли.
— Світу, яким ви його бачите, не існує. Яким ви його уявляєте — не існує й поготів. Деякі речі здаються вам очевидними, а їх просто нема.
— Вас теж нема? — вирвалося в Сашки. — Ви не існуєте?
Портнов зняв із неї хустку. Під його поглядом вона розгублено закліпала.
— Я існую, — сказав він серйозно. — Але я — зовсім не те, що ви думаєте.
Він дав занімілій Сашці спокій, зіжмакав хустку, недбало кинув на край столу.
— Сідайте, Самохіна. Йдемо далі…
Сашка підняла руку. Рука здригнулася, але Сашка вперто тримала її. Портнов стомлено прикрив повіки:
— Що ще?
— Я хотіла запитати. Чого ви нас будете навчати? Якої спеціальності? І ким ми будемо, коли закінчимо інститут?
По аудиторії промчало схвальне шепотіння.
— Я збираюся дати вам уявлення про те, як влаштовано світ, — із підкресленою лагідністю в голосі пояснив Портнов. — І, що найважливіше, про ваше — кожного — місце в цьому світі. Більшого зараз не можу вам сказати — ви не зрозумієте. Ще є запитання?