Підняла руку дівчинка з кісками — Женя Топорко.
— Скажіть, будь ласка…
— Так? — у голосі Портнова прослизнуло роздратування.
Женя здригнулася, але змусила себе продовжити:
— Якщо я не хочу далі вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити просто сьогодні?
В аудиторії знову стало тихо. Костя виразно глянув на Сашку. У Лізи Павленко спалахнули очі.
— Дуже важливо розставити всі крапки над «і», — холодно повідомив Портнов. — Ви витримали серйозний конкурс і вступили до солідного інституту, де не терплять сумнівів, метань та інших дурниць. Документів забрати не можна. Ви будете вчитися тут або вас відрахують за неуспішність із одночасним розміщенням у труні. Ваші куратори, Фарит Коженников і Лілія Попова, залишаться з вами до п’ятого курсу — до їхніх обов’язків входить забезпечення стимулів до вашої старанності. Я сподіваюся, кожен із вас уже встиг як слід познайомитися зі своїм куратором.
За хвилину до цього Сашці здавалося, що тихіше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.
— Відкрили підручники на сторінці третій, — буденно мовив Портнов. — Читаємо параграф номер один, повільно, вдумливо й не пропускаючи жодної літери. Почали. — Він сів за стіл і ще раз обвів аудиторію поглядом.
Сашка розгорнула підручник. На внутрішньому боці обкладинки не було ніякого тексту — ні авторів, ні вихідних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторінки пожовкли, порвалися на кутиках, шрифт був звичайнісінький — як у всіх підручниках…
Сашка почала читати. І спіткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом — книжка складалася з цілковитої абракадабри.
Першою її думкою було: друкарський брак. Вона скосила око в підручник Кості, одночасно він зазирнув у її підручник.
— У тебе теж таке?
— Розмови, — неголосно сказав Портнов. — Читаємо. Уважно. Я попереджав, що буде складно.
— Це не по-нашому, — тихо писнула Аня Бочкова.
— А я не обіцяв, що це буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.
Сашка опустила голову.
Хтось засміявся. Хихотіння пролинуло аудиторією, мов епідемія від вогнища до вогнища, але Портнов не зреагував ніяк. Сміх ущух сам по собі. Сашка продиралася крізь довгі безглузді сполучення літер, і в неї волосся ставало сторч. Їй здавалося, що хтось слідом за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін і кожне слово, відлунюючи безліч разів, знаходить свій зміст, але до цього моменту Сашка вже йде вперед на два абзаци й зміст відлітає від неї, мов дим паровоза, який швидко віддаляється…
Поки параграф — досить короткий — скінчився, вона змокла від голови до ніг. Важко перевела подих. П’ять абзаців наприкінці було виділено червоним.
Ззовні пролунав дзвоник.
— Завдання додому, — сказав Портнов. — Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковано червоним, вивчити напам’ять. Напам’ять. Визубрити. Завтра в нас індивідуальні заняття на третій парі, список складе Коженников.
— Чому я? — скинувся Костя.
— Тому що ти староста, — сухо сказав Портнов. — Усі вільні. Ідіть на фізкультуру.
Група «А», незвично мовчазна, зупинилася в холі, біля підніжжя широких сходів. Згори, весело перемовляючись, спускалися представники групи «Б» — видно, фізкультура була їм на користь. Попереду крокувала Оксана, її розпашілі щоки горіли в півмороку двома кавунними зрізами.
— Чого це ви такі прибиті? — Від погляду на паралельну групу Оксана сповільнила крок.
— Довідаєшся, — похмуро відгукнулася Ліза.
— Ну пішли, чи що, на фізру… — нерішуче запропонував Костя. — Не стояти ж тут до півночі…
— Старосто, — сказала Ліза з незрозумілою інтонацією. — Твоє прізвище Коженников?
— Так, ну то й що?
— Ким тобі доводиться Фарит… пробач, не знаю по батькові?
Костя стис кулаки.
— Батьком! Ну то й що? І що з того?!
— Відчепися від нього, він ні в чому не винен, — тихо сказала Сашка. — Він у тій самій дірі, що й ми… Його теж сюди загнали.
Ліза круто розвернулася й перша рушила нагору сходами. Її коротка спідниця щільно облягала дупку, миготіли довгі засмаглі ноги.
— Кгм, — замислено сказав Андрій Коротков, високий плечистий хлопець, старший тут за більшість студентів — напевне, потрапив до інституту вже після війська.
Сашка, не дивлячись більше ні на кого, побрела слідом за Лізою на третій поверх, до дверей зі скромним написом «Спортзал».