Выбрать главу

На другій парі була англійська. Вона читалася в першій аудиторії, це місце — навіть дошка, на якій англійка жваво виписувала граматичні конструкції, — багатьом навіяло неприємні спогади. Слухаючи звичні діалоги про погоду, про Лондон і свійських тварин, Сашка дивилася, як Костя перечитує безглуздий параграф із «Текстового модуля». Безнадійно хитає головою.

Англійська Сашці сподобалася. І викладачка, іронічна пані з високою зачіскою, і підручник. І те, що доводилося робити на заняттях. Мова теж була логічна. Зусилля виправдані. Навіть зубріння, запам’ятовування слів, наприклад, мало сенс.

Настала обідня перерва.

На загальному стенді з розкладом Костя приколов окремий список — індивідуальні заняття за фахом. Сашка виявила себе за номером один, її час починався відразу по дзвінку на третю пару.

— Навіщо ти мене поставив першою?

— А тобі що, не подобається?

— Заспокойся, — почала Сашка примирливо. — Я просто запитую, без підтекстів.

— Я подумав, що тобі краще відразу відстрілятися, — сказав Костя по короткій мовчанці. — До того ж ти цей ідіотський текст найкраще знаєш.

— Звідки ти взяв?!

— Ну не хочеш, я замість тебе піду!

Пролунав дзвінок.

* * *

За деканатом, у закутку, розташовувалася аудиторія тридцять вісім. Чому цій кімнаті дістався такий номер, Сашка і не намагалася зрозуміти. Стукнула у двері й увійшла. Клас був крихітний, без вікон, у ньому помістилися тільки стіл і кілька стільців. Зі стелі на дуже довгому шнурі звисала гола лампочка. Від яскравого її світла Сашка замружилася.

— Ви спізнилися на дві хвилини, Самохіна.

— Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторію. Я думала, на третьому поверсі…

— Мені це не цікаво.

Сашка стояла біля дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Портнов поманив її пальцем. Вона підійшла. Портнов — у тому самому смугастому светрі — сидів за канцелярським столом, уважно її розглядаючи. Під цим поглядом — поверх окулярів — Сашці стало ще незатишніше.

— Ось як ми загрузли, — сказав Портнов чи то Сашці, чи собі самому. — По вуха. Кисіль… Іди-но сюди.

Він підвівся, зарипів стільцем і миттєво опинився поруч. Дуже близько. Сашка відчула запах його одеколону і встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Портнов, може користуватися парфумерією.

Угорі, майже над самою головою, горіла лампочка. На лінолеумі лежали круглі чорні тіні. Проекції…

— Я слухаю. Розповідай напам’ять усе, що вивчила.

Сашка почала, плутаючись, запинаючись, точно знаючи, що не дійде й до кінця першого абзацу. А що буде далі — після першого десятка рядків — страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливається в суцільний сірий гул…

— Дивися сюди.

Він підніс руку до її обличчя, й вона побачила на його пальці перстень, якого не було раніше. Великий рожевий камінь переломив світло лампочки й раптом зробився яскраво-блакитним, потім зеленим. Сашка затамувала подих. У неї запаморочилося в голові, вона зробила крок, намагаючись утримати рівновагу…

— Стій.

Вона закліпала. Персня не було. Портнов стояв поруч, тримаючи її за плечі.

— Молодець, — сказав він несподівано м’яко. — Попрацювала, бачу. Але це крихітний крок, ти щодня повинна так працювати. На наступне заняття прочитай параграф два. Усе, що виділено червоним, — напам’ять.

— А як же…

— Ідіть, Самохіна, ваш час вичерпано. До побачення.

Сашка вийшла в коридор, де чекав, прихилившись до стіни, Андрій Коротков.

— Ну? — запитав жадібно. — Дуже лаявся? Що там було?

— Коротков, я чекаю, — долинуло з аудиторії.

Двері за Андрієм зачинилися. Сашка отетеріло помотала головою. Піднесла до носа годинник на зап’ясті…

З моменту, як вона ввійшла в аудиторію, минуло п’ятнадцять хвилин.

* * *

— Я ж кажу: не бачив його багато років. А з’явився він у серпні. Я ж бо на юрфак пролетів… А вісімнадцять мені у вересні. Матінка в шоці. Тут він і явився. Начебто рятівник. Влаштував мої справи… Думаєш, я хотів сюди їхати? Я хотів до війська! Тобто не те щоб хотів, а…

Сашка й Костя йшли вулицею Сакко і Ванцетті, а потім вулицею Миру і ще якоюсь, щораз далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Сашка, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й дорогу в Торпу. Потім настала Костина черга. Його історія була набагато простішою.