Ніхто нічого не зрозуміє. Ніхто ж не знає, чому Сашка відчуває такий жах перед цією звичайною, як подумати, людиною. Ну, бліде обличчя… Ну, темні окуляри… Що ж із нею відбувається, коли він ось так дивиться крізь непрозорі скельця?!
Сашка затисла в кулаці сумку з пачкою вершкового масла та пляшкою олії і пішла до виходу. Чоловік рушив за нею, начебто не збираючись нічого приховувати. Не ховаючись. Діловито й цілеспрямовано.
Вона переступила поріг і рвонула з місця, мов спринтер. Зметнулися з-під ніг сірі голуби. Перебігла через дорогу, кинулася так, що тільки вітер засвистів у вухах, додому, до мами, у знайомий двір…
Двір виявився незнайомим. Сашка озирнулася — «павичеві» дерева цвіли, як завжди, й бровка тротуару була розмальована крейдою, але вхід у під’їзд зовсім інший, лава стояла не так. Може, це не те подвір’я?!
Темний чоловік не біг — він просто швидко йшов, щокроку наближаючись, здається, на півтора метра. Сашка, непритомніючи від жаху, кинулася в під’їзд… Цього в жодному разі не можна було робити, вона знала це, але все одно побігла. Внизу ляснула стулка. Сашка кинулася сходами нагору, але поверхів було тільки п’ять. Сходи закінчувалися глухим кутом і замкненими дверима. Вона кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвінок відлунював — ди-дон — усередині, але ніхто не відчиняв. Порожньо.
Чоловік уже стояв поруч. Перегородивши сходи. Перекривши шлях до відступу.
— Це сон! — крикнула вона перше, що спало на думку. — Я хочу, щоб це був сон!
І прокинулася на розкладачці, вся в сльозах, із відчавленим об подушку вухом.
— Насниться ж таке…
Вони вийшли з дому, як зазвичай, близько восьмої. На розі купили йогурт. Сашка ніби ненароком виманила маму на другий бік вулиці — протилежний тому, де була туристична агенція.
І мала рацію. Темний чоловік стояв біля великого рекламного плаката з фотографією Ластівчиного гнізда. З-під непроникних окулярів стежив за Сашкою.
— Я так більше не можу… Це якийсь психоз…
— Та що таке?
— Он він знову стоїть, дивиться…
Сашка не встигла втримати маму. Та рішуче звернула й перетнула вулицю, підійшла просто до темного чоловіка, про щось із ним заговорила; той відповідав, не зводячи погляду з Сашки. Хоча обличчя його було повернене до мами й губи ворушилися природно, навіть привітно… Якщо бувають привітні губи…
Мама повернулася, задоволена й розгнівана водночас.
— Заспокойся, це такий самий курортник, як і ми. Не розумію, чого тобі від нього треба… Він із Нижньовартовська. У нього алергія на сонце.
Сашка промовчала.
В обідню пору дорогою з моря вони зайшли на базар, і Сашка сама уважно простежила, щоб не пропустити жодної покупки. Повернулись у порожню квартиру, по черзі прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) і взялися куховарити…
Саме тут і виявилось, що скінчилася сіль.
Темний чоловік сидів на лаві біля виходу з двору. Сашка побачила його, щойно вискочила з під’їзду.
Повернула назад.
Рудий кіт із порваним вухом доїдав сметану із залишеної кимось баночки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашку жовтим оком і знову вилизував посудину.
Сашка стояла, не знаючи, що робити. Повернутись? Іти, ніби нічого не сталося? Психоз…
У під’їзді стемніло. Чоловік у синій кепці стояв біля входу, заступаючи світло.
— Олександро…
Вона сіпнулася, наче її вдарило струмом.
— Треба поговорити. Можна, звісно, бігати так нескінченно, але в цьому нема ні радості, ні сенсу.
— Ви хто? Звідки мене знаєте?
Одразу ж вона згадала, як багато разів мама називала її на ім’я — на вулиці, на пляжі. Нічого дивного, що чоловік його знає. Захотів — і довідався.
— Давайте сядемо на лаві й поговоримо.
— Я не збираюся ні про що з вами… Якщо ви не припините ходити за мною, я покличу… я звернуся в міліцію!
— Сашко, я не вбивця і не грабіжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаєте.
— Я не збираюся. Ідіть геть!
Вона повернулася й кинулася вгору сходами. До чорних дерматинових дверей із номером «двадцять п’ять».
На другому поверсі всі двері були рудими. З тьмяними скляними табличками, й на них стояли зовсім інші номери. Сашка обімліла.
За спиною неголосно лунали кроки. Темний чоловік піднімався за нею.
— Я хочу, щоб це був сон! — скрикнула Сашка.
І прокинулася.
— Мамо, яке сьогодні число?
— Двадцять четверте. А що?
— Але ж учора було двадцять четверте!