— Учора — двадцять третє. Так завжди на відпочинку — числа плутаються, дні тижня забуваються…
Вони спустилися у двір, у безвітряний і білий, ніби молоко, запашний ранок. «Павичеві» дерева стояли нерухомо, як дві рожеві гори з розквітлими на них абрикосами. Весела юрба пляжників текла вниз Вулицею до Моря. Сашка йшла, майже впевнена — це знову сон.
Біля туристичного кіоску стояли, вивчаючи маршрути й ціни, молодий чоловік і жінка. Їхній хлопчисько — жуйка в зубах, коліна в зеленці — приміряв окуляри для підводного плавання. Темного чоловіка не було ніде, але відчуття сну не полишало.
Вони купили кукурудзи. Сашка тримала її, теплу, поки мама витягала з сарайчика і встановила на камінні прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просяк сіллю, кукурудзяні зернятка, що не встигли затвердіти, танули в роті. Недогризки склали в поліетиленову торбинку, й Сашка віднесла її до урни при виході з пляжу.
Темний чоловік стояв далеко, в юрбі. Дивився на Сашку з-під непроникних окулярів.
— Я хочу, щоб це був сон, — сказала Сашка вголос.
І прокинулася на розкладачці.
— Мамо, давай сьогодні вже поїдемо.
Мама від подиву заледве тарілку не впустила.
— Як? Куди?!
— Додому.
— Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?
— Я хочу додому.
Мама помацала Сашчиного лоба.
— Ти серйозно? Чому?
Сашка непевно знизала плечима.
— У нас квитки на друге число, — сказала мама. — Брала за місяць. Та й то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Саш, я не розумію, ти ж раділа…
У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне обличчя, що Сашці стало соромно.
— Та нічого, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Це я так.
Вони спустилися у двір. «Павичеві» дерева духмяніли над пісочницею та лавами, над чиїмись старими «Жигулями». Вулицею до Моря тупотіли, мов на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. Тривав спокійний спекотний розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.
Біля туристичного кіоску не було нікого. Поряд, у кафе під хирлявими пальмами, молодіжна компанія пила пиво й голосно сперечалася, куди поїхати. Всі вони були засмаглі й довгоногі — і хлопці, й дівчата. Всі в шортах. Усі з напівпорожніми рюкзачками на прямих спинах. Сашці захотілося поїхати з ними. Начепити рюкзачка, зашнурувати кросівки й рвонути курними дорогами Криму — де автостопом, а де й пішки…
Вони з мамою проминули компанію. Купили пиріжків. Поставили шезлонг, сіли на нього з двох боків. Море ледь-ледь хвилювалося, червоний буй підстрибував, віддаля тиркотіли моторами водні скутери. Сашка жувала пиріжок, не відчуваючи смаку. Може, ще обійдеться, темний чоловік ніколи більше не прийде, а завтра нарешті настане двадцять п’яте?
По обіді мама лягла подрімати. В кімнаті стояла задуха, сонце, схиляючись до заходу, пробивало наскрізь зсунуті штори, колись зелені, а тепер вицвілі до приємного салатового відтінку. З’явилися сусіди, весело перемовлялися на кухні, лили воду з бака й брязкали посудом. Сашка сиділа з книжкою на колінах, дивилась на сірі рядки й нічого не розуміла.
Оглушливо цокав металевий будильник на тумбочці. Відраховував секунди.
— То все-таки поговоримо, Сашко?
Вечоріло. Мама стояла, спершись на балюстраду, і жваво розмовляла з чоловіком років сорока, білявим і зовсім не засмаглим, видно було, що він щойно прибув на курорт. Мама посміхалася, і на щоках у неї з’явилися ямочки. Особлива посмішка. Сашці вона посміхалася інакше…
Сашка чекала на лаві під акацією. Між нею та художником, який примостився на другому кінці лави, секунду тому сів темний чоловік. Навіть південні сутінки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Сашка відчувала погляд крізь чорні скельця. Із цілковитої темряви.
Можна було, напевне, погукати маму. Або просто закричати: «Допоможіть!» Або сказати собі: «Це сон». І це буде сон. Нескінченний.
— Чого ви… Чого вам од мене треба?!
— Я хочу дати вам доручення. Нескладне. Я ніколи не вимагаю неможливого.
— Яке ви… До чого тут…
— А доручення таке: щодня о четвертій ранку ви повинні бути на пляжі. Оголеною увійти у воду, проплисти сто метрів і доторкнутися до буя. О четвертій ранку на пляжі порожньо, темно й нікого соромитися.
Сашка сиділа, немов мішком прибита. Він божевільний? Чи божевільні вони обоє?
— А якщо я не буду? З якого це дива…
Чорні окуляри висіли перед її обличчям, ніби дві діри в нікуди.
— Ви будете, Сашко. Будете. Бо світ навколо вас дуже вразливий. Щодня люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами машин, тонуть… Заражаються гепатитом і туберкульозом. Мені дуже не хочеться вам про це говорити. Але у ваших інтересах — просто точно виконати моє прохання. Це нескладно.