Теоретично це могла бути мама. Або, приміром, листоноша. Або…
— Це я. Відчиняйте.
Сашка сахнулася.
У квартирі порожньо — сусіди на пляжі. Двері замкнені… Тонкі двері з пресованих ошурків, оббитих дерматином.
Монети прилипли до мокрої долоні. Тримаючи їх у кулаці, Сашка однією рукою відімкнула двері — це вдалося не відразу.
— Нічогенький деньок. — Чоловік у непроникних окулярах переступив поріг. — Я ненадовго. Ходімо на кухню.
І пройшов коридором сам, перший, начебто багато разів бував у цій квартирі, ніби був її господарем. Втім, будинок типовий, типовіших і не буває…
Сашка почовгала за ним, як прив’язана.
— Сядьте. — Чоловік виставив табурет на середину кухні.
Сашка сіла — в неї підігнулися ноги. Темний чоловік влаштувався навпроти.
— Монети?
Сашка розтиснула кулак. Три золоті кружальця лежали на червоній долоні — вологі, в крапельках поту.
— Дуже добре. Залиште собі. Збережіть, будь ласка, всі до єдиної. Усі, які будуть. Не треба мучитися з купальником — входити у воду потрібно голою, не страшно, ніхто не дивиться. І далі купаємося без пропусків і запізнень. Завтра. Післязавтра. За два дні.
— Я другого їду, — сказала Сашка й сама була вражена — таким тонким і жалібним виявився її голос. — Я… в нас квитки на поїзд. Я ж не тут живу, я…
Вона була переконана, що темний гість звелить їй оселитися довіку в селищі та входити у воду о четвертій ранку й у січні, й у лютому, й до самої старості.
— Я ж сказав, що не зажадаю нічого неможливого. — Чоловік повільно розтяг губи, й Сашка з подивом зрозуміла, що він посміхається. — Другого на світанку скупаєтеся. А після сніданку поїдете.
— Можна?!
— Можна. — Гість підвівся. — Не проспіть.
І закрокував до дверей.
— А навіщо це вам потрібно? — пошепки запитала Сашка.
Але відповіді не почула.
— Ти куди? — Мама підвелася на лікті.
— Купатися.
— З глузду з’їхала? Ану лягай зараз же!
Сашка перевела подих.
— Ма, мені дуже потрібно. Я загартовую волю.
— Що?
— Ну, волю гартую. Треную. Ранками… Пробач, я запізнююся.
Задихаючись, вона вибігла на пляж. Нервово озирнулася — нікого, навіть вікна пансіонату не світяться. Скинула сарафан, бгаючи, стягла білизну, кинулася у воду й попливла кролем, наче намагалася вирватися з власної шкіри.
Забракло повітря. Сашка перейшла на пляжний брас, сильно загрібаючи ногами та високо піднімаючи підборіддя.
Плисти було приємно. Раніше вона ніколи не купалася гола й навіть не припускала, як це чудово. Холодна вода поколювала голочками, зігрівала й зігрівалася. Сашка двома руками вхопилася за буй і, невидима з берега, завмерла, погойдуючись.
А може, не плисти назад? Рвонути далі, через усе море, в Туреччину…
Вона перевернулася на спину, ліниво змахуючи руками, попливла до берега. Ріденькі вранішні зірки розчинялися поволі, мов крупинки цукру в холодній воді.
Сашка розтерлася рушником і одяглася в кабінці. Вийшла, прислухалася до себе — нічого не відбувалося, і покрокувала до виходу з пляжу. Її скрутило навпроти сарайчика з навішеним замком, де зберігалися лежаки. Хекаючи та хапаючись за горло, Сашка викинула з себе чотири золоті монети.
Третього ранку по купанні її знудило вже в квартирі, у ванній. Монети брязкнули об чавун. Сашка тремтячими руками зібрала їх, роздивилася — такі самісінькі, з округлим об’ємним значком. Вартістю нуль копійок… Вона криво посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Сховала монети в кишеню халата. Умилась і вийшла.
Мама накручувала волосся на бігуді. Сенсу в цьому не було жодного: все одно у воді розійдеться, але тепер вона витрачала купу часу на зачіску, макіяж, прасування спідниць і тенісок.
— Ти не проти, якщо ми з Валентином завтра ввечері завіємося в кафе? Удвох.
Мама запитувала, старанно при цьому відводячи погляд.
— Ти можеш сходити в кіно… Що там іде в кінотеатрі на набережній?
— Не знаю. — Сашка перебирала в кишені монети. — Ідіть. Я вдома почитаю.
— От як бути з ключами? — Сашчина сумирність вочевидь тішила маму, в неї ніби гора з пліч упала. — Якщо я повернуся пізно… Не хотілося б тебе будити… Але якщо забрати ключі — раптом ти захочеш прогулятися?
— Бери ключі. Я почитаю, — повторила Сашка.
— Але свіже повітря…
— Я сяду на балконі. Візьму настільну лампу.
— Може, хоч завтра ти схочеш піти на дискотеку?
— Ні.
Удень Валентин повів їх обідати в ресторан. Був він пристойний дядько, дотепний, чарівний. Сашка дивилася, як радіє мама, й подумки рахувала: сьогодні двадцять сьоме. Залишилося п’ять днів… Точніше, чотири, на п’ятий ми їдемо. І все скінчиться. Я все забуду. Ще п’ять разів…