– Буде тобі зелень, будуть і сметана з кефіром. Сам знаєш, поки сюди довеземо, усе зіпсується. Я вже домовився щодо літака, треба тільки місце знайти для аеродрому. Такиру поруч нема, а на цей пухляк не сядеш.
Дійсно, грунт навкруги селища був м’який, складався з пилу, покритого тонкою кіркою. Варто було проїхати машиною, як залишався глибокий слід, а в повітрі півгодини стояв густий пил.
– Гаразд, ти тут освоюйся, з іншими познайомишся, коли повернуться, десь біля першої години, – з цими словами він поспішно вийшов з камералки.
– Чули, що ти приїдеш. Тепер стане легше. В експедиції три старших геолога, усі складають карти на своїх ділянках, ходять у маршрути, на своїх площах документують канави. А бурінням нема кому займатись. Роботи багато, у керносховищі лежить керн дванадцяти свердловин. На свердловини, що в бурінні, ніхто не їздить, є тільки один технік-геолог, він ледве встигає наряди закривати та брати проби з керну після каротажу.
– Добре, розберемось. Завтра поїду на бурові.
– Врахуй, що виїзд о п’ятій ранку, працюємо до полудня. Ходить одна машина, місць у кузові немає. Можна, правда, на глиновозці доїхати і повернутися, глинистий розчин возять часто. Підеш на глинисту станцію, де роблять розчин, там сядеш.
Дописавши до цього місця, Володимир Іванович підрахував написані сторінки. Їх виявилось п’ять. «На перший раз досить», – подумав він і, задоволений собою, пішов приготувати собі обід.
Почавши писати «мемуари», Володимир Іванович трохи заспокоївся. Спогади охопили його, йому не терпілось знову сісти за стіл, але він розумів, що здоров’я у нього далеко не те, що було раніше, і задоволення треба дозувати, інакше усе закінчиться гіпертонічним кризом. Він постановив собі працювати до першої години, ну, найбільше, до другої, але намагався перехитрувати себе, піднімався о шостій ранку і відразу ж, не вмиваючись і не снідаючи, брався за «мемуари». Назва своїх праць була для нього умовною, насправді він хотів би написати щось на кшталт роману, щоб його читали друзі і згадували минулі дні. Ще хотілося, щоб молодь прочитала його творіння і подумала: «Які були роки! Не те, що зараз! Геологія була потрібна країні, і наші діди зробили немало!». Проте, найбільше його вабило саме писання, коли під його пером оживали минулі події, і йому вже було байдуже, прочитають його творіння чи ні. «Може я графоман?» – іноді думав він, але тут же заперечував собі: «Та я ж пишу про те, що було. Хіба літописці були графоманами?!».
Продовжуючи свої писання, він згадав, що зустріли його в експедиції не так вже й привітно. Першого дня він не зміг поговорити з колегами, коли машина повернулась з ділянок близько першої години. Висипавши з кузову, люди відразу розбіглися до своїх домівок, а за чверть години, умившись, багато з них потягнулись до їдальні. Швидко перехопивши обід – рисовий суп і макарони по-флотськи (замість фаршу були подрібнені консерви з яловичини), вони знову розійшлися по домівках і полягали спати. Тільки близько восьмої вечора почали з’являтися окремі люди, але побігли вони не в камералку, а в якісь віддалені місця великого геологічного селища. Далі Володя вже не спостерігав, він пішов додому і взявся читати свої виписки з інформаційного звіту експедиції за минулий рік. Поставивши будильник на півнап’яту ранку, він ліг спати.
Прокинувся за сигналом будильника, умився і, узявши геологічний молоток і записник, вийшов з квартири. Вже розвиднилося, сонце, ледве піднявшись над обрієм, обіцяло спекотний день, хоча повітря ще було по-нічному прохолодним. Біля камералки стояла вантажна автомашина ГАЗ-51 без тенту, кузов вже був набитий людьми, хоча до від’їзду залишалось ще декілька хвилин.
Він підійшов до машини і привітався, але ніхто не звернув на нього увагу. Коли Володя переліз через борт у кузов, то побачив, що місць практично немає. Тому він пробився ближче до кабіни і нахабно втиснувся між молодою жінкою і високим парубком, викликавши обурення представниці прекрасної половини людства. Вона спробувала його випхати, але Володя опирався. Машина, тим часом, рушила.
– Хто ти такий? – гнівалась жінка. – Бачиш, що вже зайнято?
– Так усе ж зайнято, а їхати треба, – відповідав Володя, помітивши красиві надуті губки і темно-карі очі сусідки. «Непогано я сів», – подумав.
Тут він побачив свого вчорашнього знайомого, одягнутого в шорти до колін і робочу куртку з геологічною емблемою на рукаві у вигляді бурової вишки і двох схрещених молотків. Він з посмішкою, обернувшись, дивився на сердиту жінку. Простягнувши Володі руку, сказав: