– Привіт! Познайомся, ще один старший геолог.
Кремезний чоловік з привітним обличчям і посивілою головою, який сидів поруч з ним, теж обернувся і потиснув руку Володі:
– Монахов.
– А ти, – звернувся він до сердитої красуні, – могла б сьогодні не їхати на ділянку. У тебе в камеральці багато роботи. Але коли вже поїхала, терпи.
– А тебе як звуть? – обернувся до неї Володя.
– Люда, – відповіла вона без великого бажання.
– Я – Володя, старший геолог на бурінні.
Люда промовчала, але злегка посунулась, звільнивши Володі трохи місця. За півгодини, залишаючи за собою хвіст тонкого пилу, машина наблизилась до однієї з ділянок. Володя побачив вишки двох пересувних станків УРБ-3АМ, змонтованих на автомашинах МАЗ.
– Буріння над усе, – зауважив вчорашній знайомий. – А ми далі поїдемо.
Крім Володі з кузова вилізли Люда і два парубки, як з’ясувалось, техніки-геофізики. Вони попрямували до автомашини ГАЗ-63, на якій була змонтована червона будка. Буріння свердловини закінчилось біля другої години ночі, відразу ж сюди виїхали водовозки, щоб промити забій свердловини, і каротажка, тобто ця машина з будкою. Володя теж попрямував до каротажки. Двері будки були відчинені, там коло радіометра сидів невисокий чоловік у картатій ковбойці. Другий, мабуть робітник, в брезентових рукавицях стояв біля обсадної труби, яка виднілась на півметра над поверхнею землі, і поправляв опущений у свердловину кабель. Побачивши прибулих, чоловік у ковбойці залишив крісло коло радіометра і виліз назовні.
– Йди ти, сідай, – кивнув він одному з техніків, які підійшли. – Дивись, щоб стрічку не заїло, щось самописець барахлить. Там на глибині 340–346 метрів аномалія, я вже зробив деталізацію, а ти закінчуй каротаж.
Технік-геофізик забрався в будку, туди ж повернувся робітник і став за лебідку, що піднімає каротажний кабель.
Чоловік у ковбойці подивився на Володю і простягнув руку. Володя раніше вже бачив його в Об’єднанні і знав, що він – старший геофізик експедиції в Каратау. Звали його Мішею, він працював вже років п’ять, був старшим геофізиком Учкудуцької партії до її ліквідації, коли родовище передали Навоійському комбінату.
– Ми на тебе чекаємо. Треба налагодити роботу з керном. Є деякі аномаліі радіоактивності, може вийде що-небудь. У цій свердловині теж є, ходімо подивимось керн.
– Люда, – покликав він, – неси радіометр.
Вона пішла до фанерної будки на полоззях, зварених з товстих металевих труб, і винесла радіометр СРП-2а. На кінець трубки був надітий свинцевий екран.
– Поміряй керн в інтервалі 340–346 метрів.
Разом з Мішею підійшов до керну Володя. Подивившись на фанерні етикетки, він відразу визначив, що керн з цього інтервалу не підняли. Мішу це не здивувало:
– Отже знову зона дроблення в кременистих сланцях. Філітоподібні сланці підіймаються, вапняки і амфіболіти теж, а кременисті, де має бути руда, – ніяк. Мало того, що вони крихкі, так ще і дроблені. Ти подивись, лежать тільки два шматочки кварцу, але ж з ними радіоактивність не пов’язана.
Люда, включивши радіометр, виміряла радіоактивність цих шматочків. Зрозуміло, аномалії не було. Потім прийнялась міряти радіоактивність цілого керну, який лежав у чарунках дерев’яних ящиків.
– Теж нічого нема.
– Що цікаво, – зауважив Міша, – на поверхні бачимо тільки кременисті сланці, – він махнув рукою у бік невисоких чорних гірок, – ну, іноді амфіболіти. А вивітрені філіти сховані під пісками. Тут недалеко є магістральна канава довжиною два кілометри, перетинає цілий розріз порід ділянки, можеш подивитись.
– Як же ви копаєте такі довгі канави? – здивувався Володя. – Це ж немалих грошей коштує.
– Екскаватором, звичайно. Так дешевше. Щоправда, розкриваємо тільки кору вивітрювання порід. Але усе ж дещо зрозуміти можна.
Володя попрямував до канави, яка знаходилась не далі як півкілометра. Була середина травня, трава вже висохла, деінде стирчали сухі палки ферул, увінчані пучками насіння. Біля рідкісних заметів піску зростали кущики з дрібним сіро-зеленим листям. Під кущиками ховались такі ж сіро – зелені черепахи, або швидко пробігали ящірки. В канаві Володя побачив досить великого варана, який підняв голову, подивився на Володю маленькими чорними очами, надув боки, щоб здаватися великим і страшним, і засичав. Глибина канави тут була майже два метри, і варан поки що придивлявся, де б з неї вилізти.
Володя пішов уздовж канави на північ, розглядаючи червоно-буру глинисту кору вивітрювання, яка була під наносами піску. «Дійсно, не дуже зрозумієш, де філітоподібні сланці, а де амфіболіти», – думав він. Зрідка траплялись прошарки чорних кременистих сланців, в тріщинах яких виднівся волокнистий білий гіпс. «Треба скласти розріз уздовж канави і ув’язати його з свердловинами», – подумки сказав собі.