Кріт прискорив крок, зібрався з духом і спробував опанувати свою уяву. Бо варто тільки дати їй волю, як тим мордам кінця-краю не буде. Він проминув ще одну нору, потім ще, і ще, аж раптом з нірки на мить показалася (а може, просто примарилася?) вузенька мордочка з безжальними очима — й відразу ж заховалася назад. Кріт постояв, повагався, а тоді опанував себе і знову рушив далі. І раптом усі нори (а їх було тут кілька сотень), і ближні, і дальні, ощирилися мордами, які, здавалося, весь час тут і сиділи. Морди на секунду витикалися назовні й тут же зникали назад, а в їхніх поглядах читалася дика лють, яка не віщувала нічого доброго.
Тоді Кріт подумав: якщо забратися від цих нір подалі, то морди не бачитимуть його, а він — їх. І він зійшов зі стежки та став заглиблюватися у неходжені лісові нетрі.
А потім почався отой свист.
Він був тихим та пронизливим, і лунав далеко позаду. Що б то не було, а Кріт прискорив крок. Потім засвистіло попереду, так само тихо та пронизливо, і Кріт завагався і зібрався повернути назад. Він нерішуче зупинився, а свист лунав уже з іншого боку, неначе хтось його підхоплював та передавав лісом усе далі та далі. Кріт не знав, від кого він міг би долинати, але зрозуміло одне: оті незримі свистуни невідступно стежили за Кротом і були напоготові. А він… він був тут сам-один, беззахисний, чекати допомоги не доводилося, а тут ще й ніч спускалася на землю.
А потім щось зашерехтіло.
Спершу Кріт подумав, що шерехтить опале листя — таким слабеньким і тихеньким був цей звук. Коли ж зашерехтіло голосніше, і до того ж раз по разу, стало зрозуміло, що це звуки віддалених кроків. От тільки звідки долинало це шерехтіння — спереду чи ззаду? Спочатку здавалося, що спереду, потім — ззаду, а ще пізніше — і спереду, і ззаду. Звук цей дужчав і множився, і дуже скоро його напруженому слухові здавалося, що звуки оточують його звідусіль. Поки він стояв та прислухався, з хащів вискочив кролик. Він біг просто на Крота. Кріт стояв на місці, гадаючи, що кролик стишить крок чи обмине його, та бідне звірятко мало не збило його з ніг. З виряченими від страху очима та перекошеною мордочкою воно вихором пронеслося повз Крота.
— Тікай звідси, телепню ти нерозумний, тікай! — почув Кріт його бурмотіння, і кролик завернув за дерево та зник у нірці.
Шерехтіння дужчало і дужчало, і скоро вже здавалося, що всюди, куди сягало око, шелестить опале листя. Весь ліс немов за кимось гнався, гнався щосили, когось переслідуючи, полюючи, беручи в коло.
І тут Кріт не витримав і побіг. Він біг, не розбираючи дороги, не знаючи, куди біжить. Не пам’ятаючи себе, він біг по чомусь, на щось падав, кудись влітав, під чимось пролітав та припадав до чогось. Нарешті втікач знайшов собі сховок — глибоку чорну нору в підніжжі старезного бука, в яку можна було забитися, сховатися від гріха подалі та почуватися у відносній безпеці, хоча… Чи можна в цьому бути певним?
Та хай там як, а Кріт геть вибився із сил і бігти далі вже не міг. Тому він просто вмостився у сухому листі, яке понаносило сюди вітром, і вирішив покластися на долю.
І коли Кріт лежав у дуплі, важко сапаючи та тремтячи, прислухаючись до свисту і шелесту надворі, він, як ніколи чітко, уявив собі оту страшну річ, з якою доводиться стикатися у цьому місці тим, хто живе в полях та попід живоплотами, яка затьмарює кожну мить та від якої так намагався вберегти його Ондатр, — Жах Дикого Пралісу!
Тим часом Ондатр дрімав коло каміна, де було тепло й затишно. Аркуш із наполовину закінченим віршем упав на долівку, а сам поет, закинувши голову та роззявивши рота, блукав зеленим узбережжям сонних рік. Скотилася жаринка, стрельнула іскра, запалахкотіло полум’я — й Ондатр, здригнувшись, прокинувся. Згадавши, чим займався перед сном, він підняв із підлоги списаного аркуша, якусь хвильку уважно передивлявся написане, а потім звернувся до Крота із запитанням, чи не міг би він підказати гарної рими до деяких слів.
Але Крота не було.
Ондатр завмер і прислухався. У домі панувала цілковита тиша.
Він кілька разів гукнув Крота, і, не дочекавшись відповіді, встав та пішов до зали.
Гачок, на якому висіла Кротова шапка, був порожнім. Галош його, які стояли під підставкою для парасоль, теж не було.
Ондатр вийшов з дому і став пильно обдивлятися розмиту дощами землю в пошуках Кротових слідів. І він знайшов їх. То були сліди Крота, у цьому не було найменших сумнівів. Галоші його були новенькі, щойно куплені на зиму, і на землі чітко відбивався малюнок підошви. Вервечка Кротових слідів тяглася простісінько до Дикого Пралісу.