Ондатр почорнів, як туча. Хвилину-другу він простояв, глибоко замислившись, тоді знов зайшов у дім, підперезався, запхав за пасок пістолети в кобурах, узяв замашну палицю, що стояла в кутку, і поспішив до Дикого Пралісу.
Вже поночіло, коли Ондатр дістався узлісся і, ні на мить не завагавшись, ступив до лісу. Він ішов і весь час роззирався: чи не побачить де, бува, сліди Кротової присутності? То тут, то там з нір витикалися злісні морди, та, коли бачили безстрашного звіра з пістолетами та важкою палицею в руці, відразу ж ховалися назад. Свист і шерехтіння, яке лунало скрізь, коли Ондатр зайшов до лісу, вщухло, а а там і зовсім затихло, і в лісі запала цілковита тиша. Ондатр сміливо йшов лісом, прямуючи до найвіддаленіших закутів. Оглянувши всі стежки і нічого на них не знайшовши, він став ретельно озирати лісовий ґрунт, шукаючи слідів свого друга, і весь час голосно гукав:
— Кроте!.. Кроте!.. Кроте! Агов!.. Це я — старий Ондатр!..
Годину, а може, й більше, блукав він Диким Пралісом, терпляче шукаючи друга. Аж ось почув у відповідь віддалений крик. Страшенно зрадівши, Ондатр кинувся на звук, і, продираючись крізь чимраз густіші сутінки, таки дістався до старого бука з норою у підніжжі, а з тієї нори почувся кволий голос:
— Ондатрику! Невже це справді ти?!
Ондатр заліз до нори і знайшов у ній до краю виснаженого Крота, якого досі били дрижаки.
— Ох, Ондатрику! — схлипував Кріт. — Як мені було страшно, ти навіть не уявляєш!
— Я все прекрасно уявляю, — запевнив Ондатр, заспокоюючи друга. — Кроте, ти ж знав, що не варто сюди потикатися. Я сто разів тебе застерігав. Ті, хто живе на березі, ніколи не ходять сюди одинцем. Якщо вже доводиться йти, то йдемо щонайменше парами, і тоді зазвичай усе минає без пригод. Крім того, треба знати купу всякої всячини. Ну, добре, ми це знаємо, а ти?! Що ти збирався тут робити, не знаючи ні фраз, ні знаків із примовляннями, які мали б тебе захистити? Чи, може, ти знаєш, яку рослину слід мати у кишені, які слова повторювати весь час, не кажучи вже про різні штучки та хитрощі? Так, вони нескладні, але їх треба знати! А вони ніколи не завадять, коли ти всього-навсього дрібний звір. Ну, був би ти Борсуком чи Видрою — тоді все інакше.
— А от Жабс, він запросто пройшовся б тут один, правда? — запитав Кріт.
— Жабс? — здивувався Ондатр і від душі розсміявся. — Ні, вже кого-кого, а Жабса сюди ніякими калачами не заманиш.
При звуках безжурного Ондатрового сміху Кріт і собі піднісся духом, а вигляд грізної палиці та блискучих пістолетів остаточно розігнав його страхи.
— Ну, — мовив невдовзі Ондатр, — тепер від мене ні на крок. Поки не стемніло, ходімо додому. Якщо вже десь і зупинятися на нічліг, то тільки не тут. По-перше, зимно.
— Ондатрику, любий, — проквилив нещасний Кріт, — даруй мені, будь ласка, але я просто з ніг падаю, так змучився, і нічого тут не вдієш. Як собі хочеш, а мусиш дати мені трохи часу на відпочинок, щоб я оклигав. Інакше я додому не дійду.
— Ну що ж, відпочивай, — великодушно дозволив Ондатр. — Однаково вже темно хоч в око стрель. Почекаймо, поки зійде місяць.
Кріт зручно вмостився в сухому листі, випростав лапки і скоро заснув. Сон його був тривожним, бідолаха часто прокидався. Ондатр теж вмостився так, щоб було зручно й тепло, та терпляче завмер, стискаючи у лапці пістолет.
Коли Кріт прокинувся, як завжди, бадьорий, зі свіжими силами, Ондатр промовив:
— Отже, так! Я гляну, як там надворі, і якщо все буде тихо, ми підемо звідси геть.
Він визирнув зі сховку на вулицю, покрутив туди-сюди головою, і Кріт почув, як він сказав:
— Ого-ого! Оце так справи! Ого-го!
— Що сталося, Ондатрику? — стрепенувся Кріт.
— Випав сніг, — коротко відповів Ондатр. — Точніше, ще падає. Так валить, що будь здоров.
Кріт і собі кинувся до виходу, Ондатр посунувся, і він, виглянувши надвір, побачив зовсім інший ліс, і ліс цей видався йому страхітливим. Нори, ями, улоговини, байраки — усі ці пастки щезали просто на очах, усе застелялося блискучим чарівним килимом, і був цей килим таким тендітним, так не пасував до грубих лап, які скоро мали стоптати його. Повітря заполонили дрібненькі окрушини, вони холодними пощипуваннями пестили щоки, а на білому тлі безмовно чорніли стовбури дерев.
— Отакі-то справи, і роби з цим що хочеш, — мовив Ондатр, трохи подумавши. — Я пропоную вилазити звідси і пробиватися додому. Та от біда, я не знаю, в який бік іти. Засніжений ліс — це зовсім інший ліс.