— Борсуче, любий, — заблагав Ондатр, — будь другом, пусти нас. Це ж я, Ондатр. Зі мною мій друг Кріт, ми заблукали у снігу.
— Отакої! — вигукнув Борсук, і в голосі його не було й сліду невдоволення. — Мій любий старий друже! Звичайно, заходьте, заходьте. Ви б загубились тут, і на тому й грець! Оце так! Заблукати у снігу! Та ще й де, у Дикому Пралісі! І о такій пізній годині! Давайте, заходьте.
Кріт із Ондатром навперейми кинулися всередину, а коли двері за ними зачинилися, їм обом немов гора з плечей звалилася.
Борсук, у довгій нічній сорочці, у пантофлях, які справді стерлися на п’ятах, із плескатим підсвічником у руці, вже, мабуть, лаштувався до сну, коли до нього прибилися негадані гості. Він поблажливо оглянув обох і потріпав по загривках.
— Що робить така дрібнота о такій порі у лісі? — запитав він тоном старшого брата. — Не інакше, як Ондатр знову повернувся до своїх авантюр. Ну все, ходімо, ходімо на кухню. Там на вас чекає теплий камін, смачна вечеря, ну й все таке інше.
І Борсук, тримаючи в руках свічку, зачовгав у напрямку кухні. Кріт із Ондатром тупцяли за ним, підштурхуючи один одного в якомусь радісному передчутті. Вони йшли довгим, темним і, якщо відверто, страх яким захаращеним коридором, за яким починалося щось широке та схоже на залу. Уважно вдивившись у морок цієї зали, можна було розібрати, що від неї на всі боки розбігаються такі ж коридори — довгі, вузькі, загадкові та нескінченні. А ще у залі були двері — міцні, дубові, добротні на вигляд. Борсук відчинив одні з них — і вони опинилися на кухні, де було тепло та яскраво палало вогнище каміна.
Кухонна підлога була вимощена червоною, дуже потертою цеглою, у широкій пащі каміна горіли дрова, а ліворуч і праворуч від каміна знаходилися затишні закутки, де було тепло й не гуляли протяги. Обабіч каміна стояло двійко крісел із високими спинками. Крісла ці, розвернуті до вогнища, ніби закликали присутніх присісти та розпочати задушевну бесіду. Посеред кухні містився довгий стіл — звичайні дошки, покладені на козли, — а по обидва боки від нього стояли лави. На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лишилися рештки Борсукової трапези — простої, але ситної. З полиць мисника, що стояв на протилежному боці, весело дивилися ряди чистісіньких тарілок, а на поперечинах висіли шинки, в’язки сушених трав, сітки з цибулею, кошики з яйцями. Кухня ця з однаковим успіхом могла би правити і за розважальну залу, де звитяжні лицарі святкують гучні перемоги, і за шинок, у якому піснями та веселощами святкують обжинки натруджені жниварі, і за затишну кімнату, де збираються двійко-трійко невибагливих друзів, сідають, кому як краще, вмощуються зручніше, їдять, курять і гомонять задля власного задоволення. Червона підлога моргала закіптюженій стелі, весело перезиралися дубові крісла, заяложені до блиску, тарелі в миснику бешкетливо зиркали на полицю з каструлями, а поверх цього розмаїття витанцьовували веселі відблиски вогню.
Посадивши Ондатра і Крота біля вогню обсихати, добросердий Борсук загадав їм зняти мокрий одяг і взуття, приніс халати та пантофлі, потім промив щиколотку Крота теплою водою, заклеїв її пластирем, і нога його стала як новенька. Нарешті вони сиділи, випроставши ноги, у теплі та світлі, а за їхніми спинами, де накривалося на стіл, багатообіцяюче брязкали миски. Звірятам, які пізнали негоду і для яких усе вже було позаду, здавалося, що від холодного й неходженого Дикого Пралісу, в якому вони були ще не так давно, їх відділяють милі й милі, а всі його страхи та жахи — всього лише напівзабутий сон.
Коли Кріт з Ондатром уже просохли, Борсук, який ще розставляв наїдки, гукнув їх за стіл. Вони були голодними, як вовки, та коли побачили перед собою накритий стіл, то наче розгубилися, не знаючи, з чого почати. Всі страви мали апетитний вигляд, і якщо почати з якоїсь однієї, то чи погодяться інші чекати, поки в тебе з’явиться нагода приділити увагу і їм? Продовження розмови було відкладено на потім, і Кріт із Ондатром тільки й робили, що жували. Тиша ця тривала досить довго. Та зрештою вона була порушена, і звірі знову повернулися до бесіди, якщо можна назвати бесідою балаканину з напханим ротом. Проте Борсук не вважав це ознакою поганого виховання, так само він дивився і на лікті, покладені на стіл, і на звичку перебивати співрозмовника. Він був відлюдником і самітником та вважав, що подібні дрібнички просто не варті уваги. (Авжеж, ми знаємо, що Борсук помилявся, не можна так дивитися на речі, бо це ніяка не дрібничка, щоправда, пояснювати, чому це саме так, — справа довга й невдячна.) Господар сидів у кріслі на чільному місці за столом, Кріт і Ондатр оповідали йому свої пригоди, а він їх слухав та час від часу розуміюче кивав головою. Він не ахав, не охав, навіть жодного разу не мовив: “Казав же я вам!” чи “От і я завжди так кажу!”, не повчав, що слід було робити, а чого не слід. Дуже скоро Кріт перейнявся глибокою симпатією до Борсука.