Вони сповна скористалися гостинністю добродушного Борсука і вранці наступного дня зійшли до сніданку дуже пізно. Коли друзі спустилися донизу, на кухні яскраво палав камін, а за столом сиділо двоє малих їжачат, наминаючи з дерев’яних мисок вівсянку. Щойно Кріт з Ондатром переступили кухонний поріг, як їжачата відклали ложки, схопилися на ноги і ввічливо вклонилися.
— Сидіть, сидіть, не вставайте, — мовив Ондатр поблажливо, — їжте свою кашу. Ви звідки, молоді люди? Не інакше, як заблукали у снігу, так?
— Так, сер, саме так, — ввічливо відказав старший з їжачків. — От я й малий Біллі, ми шукали дорогу до школи… Яка б погода не стояла надворі, мама ніколи не дозволяє нам пропускати уроки… Ну й звісно ж, сер, ми заблукали, а Біллі тут ще перелякався, взяв та й заплакав, страшко малий. І тут ми надибали двері містера Борсука й наважилися постукати, сер, бо ж містер Борсук, це всякий знає, всім добрякам добряк…
— Розумію, — мугикнув Ондатр, відрізаючи собі від шинки пару скибочок, а Кріт тим часом поклав у каструльку кілька яєць. — Яка погода надворі? І не треба раз за разом вставляти “сер”, — додав він.
— Ой, погода просто жахлива, сер, снігу страх скільки! — відповів їжачок. — Сьогодні нам із вами на вулиці робити нічого.
— А де містер Борсук? — запитав Кріт, тримаючи над вогнем кавник.
— Господар пішли до себе в кабінет, сер, — відповів їжачок, — і ще вони казали, що весь ранок будуть страшенно зайняті, і, що б там не сталося, щоб ніхто їх не тривожив.
Мабуть, немає потреби казати, що всі присутні чудово зрозуміли, що це означає. Як уже було сказано, коли шість місяців на рік живеш у шаленому ритмі, то решту шість, можна сказати, спиш, і не станеш же ти раз по разу перепрошувати за свою дрімливість, коли до тебе хтось прийшов або коли у тебе повно справ. Весь час вибачатися — справа нудна. Кріт із Ондатром чудово розуміли, що Борсук, добре поснідавши, усамітнився в кабінеті, прилаштувався в одному кріслі, ноги поклав на інше, накинув на очі червону ситцеву хустинку й віддався звичній для цієї пори року “справі”.
Гучно задзеленчав дзвоник при вході, й Ондатр, який, перемастившись маслом, готував собі грінку, послав Біллі, меншого їжачка, поглянути, хто прийшов. У передпокої хтось довго тупав, а коли Біллі повернувся, за ним ішов Видра, який відразу ж накинувся на Ондатра з обіймами та сердечними вітаннями.
— Таж тихіше ти! — прошамкав Ондатр із повним ротом.
— Ну, як я й казав — ось вони, рідненькі, — весело вигукнув Видра. — Приходжу я вранці на річку, а там усі метушаться, мов підпалені. Ондатра, бачте, цілу ніч не було вдома — і Кріт кудись запропастився — не інакше, кажуть, сталася біда. А тут ще й сліди ваші, як на лихо, снігом замело. Але ж я знаю, якщо хто влипне у халепу, найрадше він іде до Борсука, або ж Борсук про нього щось дізнається, і я відразу взяв та пішов сюди, по снігу, через Дикий Пралісі О, яка це насолода — ступати по снігу і бачити між чорними деревами багряне вранішнє сонце! Уявіть, ви йдете, навколо тиша, і раптом — бух! — із гілки звалюється ціла кучугура снігу, а ти підстрибуєш від несподіванки і думаєш, куди б його подітися. За ніч на рівному місці виросли снігові замки, снігові печери, мости зі снігу, тераси, вали… Так і хочеться забути про все на світі й годинами бавитися з ними. То тут, то там — понівечене купами снігу гілля, по якому вистрибують малинівки, як завжди жваво, гінко, неначе це вони його потрощили. А вгорі, у високому сірому небі, потягся нерівний клин диких гусей, над деревами закружляли кілька граків, зробили пару кіл та полетіли до себе додому. І ні душі навколо: нема з ким словом перекинутися, спитати, що нового. Десь на половині шляху зустрівся мені кролик, він сидів на пеньку і чистив лапками свою нехитру мордочку. А скільки я страху нагнав на нього, коли підкрався ззаду непомітно і поклав йому на плече важку лапу! Щоб витягнути з боягуза хоч кілька слів, довелося пару разів стукнути його по голові. Врешті він розповів мені, що минулої ночі хтось із вухастої братії бачив у лісі Крота. Кролик розказав, що в норах теревенили про Кротові негаразди, про те, як він заблукав у Дикому Пралісі, а “вони” вискакували з нір, бігли за Кротом та зводили його на манівці. “І ви нічого не зробили? — питаю в нього. — Ну, з розумом у вас не густо, це правда, але ж вас сотні та сотні, усі вгодовані, гладкі та здорові нівроку, і ваших нірок тут сила-силенна. Невже не могли прихистити його в себе, щоб він тут не блудив і не лякався? Невже не могли хоча б запропонувати дах над головою?” А він мені й каже: “Нас це не обходить. Чому це ми мали щось робити?” Ну, я ще раз його стукнув і дав спокій. Бо що з такого візьмеш? Хай там як, я щось таки вже знав, а якби мені зустрілися ще ті “вони”, я знав би ще більше, а може, і провчив би їх.