— І ти… зовсім… не боявся? — запитав Кріт, і всі вчорашні страхи ожили при згадці про Дикий Праліс.
— Боявся? — засміявся Видра, блиснувши великими білими зубами. — Нехай боїться той, хто схоче заподіяти мені щось лихе. Слухай, Кроте, будь другом, підсмаж мені шинки. Я такий голоднючий, а ще треба з Ондатром поговорити. Сто літ його не бачив.
Кріт, добра душа, відкраяв кілька скибок шинки та послав їжачків підсмажити їх на вогні, а сам повернувся до сніданку. Видра ж з Ондатром, зійшовшись майже лоб у лоб, захоплено гомоніли про якісь свої річкові справи, а що цих справ завжди багато, то й розмові тій не було кінця-краю, як не буває кінця-краю мінливому плинові річкових вод.
Вони спорожнили одну тарілку шинки та вже послали по іншу, коли до кухні, позіхаючи та потираючи сонні очі, увійшов Борсук. Спокійно, просто, як завжди, він привітався з усіма присутніми, не обминувши увагою нікого і в кожного щось запитавши.
— По-моєму, скоро обід, — сказав він, звертаючись до Видри, — може, залишишся, складеш нам компанію? Сьогодні така холоднеча, та й ти, мабуть, помираєш від голоду.
— Залишуся із задоволенням! — відповів Видра і підморгнув Кротові. — Як побачу цих молоденьких ненажер, що наминають смажену шинку, то просто помираю з голоду.
Їжачки, які вже виголодніли після вівсянки та біганини з шинкою, боязко глянули на містера Борсука, але нічого не сказали.
— Ну, молодь, мені здається, вам час рушати додому, до матінки, — лагідно промовив Борсук. — Я когось пошлю, нехай покаже вам дорогу. Бо як не потрапите додому, присягаюся, вам ніякого обіду не захочеться.
Він дав їжачкам по шестипенсовику, поплескав по головах, і вони пішли, шанобливо киваючи своїми картузиками та раз по раз торкаючись до козирків.
Невдовзі всі знову зібралися за обіднім столом. Кріт сидів поряд із Борсуком, Ондатр із Видрою досі були по самі вуха зайняті річковими плітками, і він скористався нагодою завести мову про те, як затишно і спокійно йому в Борсуковій оселі.
— Коли ти під землею, — говорив Кріт, — то точно знаєш, де ти і як ти. Нічого й нікого не боїшся, сам собі господар, не треба прислухатися ні до чиїх порад, і ділком байдуже, що казатимуть інші. Угорі, над землею, завжди щось коїться, але тебе це зовсім не обходить, у тебе своє життя. А коли хочеться нагору, ти йдеш нагору, і стільки там усього чекає!..
Борсук аж засяяв, почувши таку розмову.
— Я думаю точнісінько так само, — зізнався він. — Ну де ще знайдеш спокій, тишу та мир, як не під землею. Захочеться чогось більшого, ну, скажімо, більше місця, простору — не біда. Покопай, порийся — і маєш! А як домівка починає видаватися завеликою, ти просто перекриваєш кілька переходів — і все! Ніяких тобі будівельників, ніяких тобі крамарів, ніяких охочих давати поради, пхати носа за паркан, а найголовніша вигода — незалежність від погоди. Візьмімо нашого Ондатра. Варто річці у повінь піднятися на пару футів, як йому доводиться пакувати валізи те переїжджати до найманих кімнат. Незручно, далеко, я вже мовчу про шкуродерні ціни. Або Жабс. Нічого не скажеш, Жабс-хол — найкращий дім в окрузі, але ж це тільки дім! Ану як пожежа, куди тоді подітися Жабсові? Чи поздуває черепицю, чи просядуть або потріскаються стіни, чи повипадають шиби? Тоді куди? Чи навіть просто буде протяг у кімнатах — я ж терпіти не можу протягів, — куди тоді діватися? Ні, просто гуляти по землі чи шукати поживу — це ще так-сяк, та рано чи пізно треба повертатися під землю — іншої домівки я не визнаю.
Кріт охоче погодився з Борсуком, і між ними виникла взаємна глибока симпатія.
— Коли ми пообідаємо, — пообіцяв він Кротові, — я покажу тобі весь дім. Думаю, ти гідно його оціниш. Я ще не бачив, щоб хтось розумівся на домобудівництві так, як ти.
По обіді, коли Видра з Ондатром усілися в камінному закуті і гаряче засперечалися про річкових вугрів, Борсук засвітив ліхтаря і, як обіцяв, повів Крота оглядати помешкання. Проминувши передпокій, вони рушили одним із головних коридорів, і мерехтливе сяйво ліхтаря і ліворуч, і праворуч вихоплювало з темряви великі та маленькі зали, одні — завбільшки з шафу, інші — такі ж широкі та розкішні, як їдальня у Жабс- холі. Від коридору під прямим кутом відгалужувався вузенький прохід, що виводив до іншого коридору, точнісінько такого ж, як цей. Кріт був просто ошелешений цими розмірами, просторістю, незліченними відгалуженнями та нескінченними тьмяними переходами, масивними склепіннями ущерть наповнених комор, каменем, з якого все це було муроване, колонами, арками та кам’яною плиткою.