— Борсуче, друже, — мовив він нарешті. — Коли і як ти збудував таку велич? Просто в голові не вкладається!
— А нічого й не треба вкладати, — по-простому відповів Борсук, — бо збудував цей дім не я. Вся моя заслуга тільки в тому, що я розчистив коридори та зали, причому рівно настільки, наскільки мені було треба. А взагалі, їх тут ще видимо-невидимо. Здається, ти мене не розумієш. Добре, поясню. Багато-багато років тому на місці, де стоїть зараз Дикий Праліс, у часи, коли не тільки цих дерев — ще навіть памолоді їхньої не було, — тут стояло місто, і жили в ньому, як ти розумієш, люди. Вони жили просто тут, де ми з тобою стоїмо та розмовляємо, гуляли, бесідували, спали та робили купу інших справ. Вони розводили коней і святкували урочисті події, рушали звідси на війну та їздили на торги. То були могутні люди, великі багатії та видатні будівничі. Весь час, поки тут жили, вони щось будували, бо вірили, що місто стоятиме вічно.
— І що з ними сталося? — запитав Кріт.
— Та хто його знає? — махнув лапою Борсук. — Люди приходять, оселяються, живуть, досягають свого розквіту, будуються, а потім зникають. Так у них заведено. А ми як жили, так і живемо. Мені казали, що борсуки водились тут задовго до появи цього міста. І зараз вони живуть тут, як і раніше. Ми не люди, ми можемо зникати, але ненадовго, бо терплячі і вміємо чекати, тому й повертаємося назад. Так завжди було, є і буде.
— Ну добре, вони зникли, ті люди, і що було далі? — поцікавився Кріт.
— Коли люди зникли, — продовжував Борсук, — до справи взялися сильні вітри та зливи — рік за роком вони вершили свою справу, невідворотно, невідступно. Хтозна, може й ми, борсуки, також приклали свою лапу? Будівлі руйнувалися, осідали, з кожним роком нижче й нижче, доки зовсім не щезли з видноколу. А місце, де вони стояли, засіялось насінням, насіння вибилось у памолодь, із памолоді виросли дерева, а папороть із ожиною допомогли їм приховати останні сліди. Зотлівало опале листя, весняні струмки наносили сюди пісок і землю, які вкривали все, і через якийсь час ця земля знов була готова нас зустріти, тож ми переселилися назад. Там, на поверхні, весь час відбувалося одне й те саме: звірі приходили сюди, роздивлялися, що до чого, і коли їм тут подобалося, залишалися жити, будувалися, плодилися, одним словом, процвітали, їх не цікавила минувшина — не до неї, коли весь час про щось клопочешся. Купин і горбків у цих краях не бракує, та й нір більш як досить, та хто сказав, що це погано? Майбутнє звірів також не цікавить — яке їм діло до того, що колись тут знову можуть з’явитися люди, на якийсь час? А вони таки можуть з’явитися. Сьогодні Дикий Праліс — рідна домівка для різної звірини, і гарної, і поганої, і такої, про яку я не хочу нічого казати. Втім, обійдемося без імен. Усе живе для чогось створене. Та ти, гадаю, і без мене знаєш, хто до чого вдатний.
— Еге, — кивнув Кріт і ледь здригнувся.
— Ну, ну, — заспокоїв Крота Борсук, поплескуючи його по плечу, — то все від того, що ти зустрівся з ними вперше. А так, то не такі вони вже й погані. Місця вистачить усім. А завтра я скажу, що ти мій друг, і ти гулятимеш цим лісом, як у себе вдома. Всі мої друзі ходять там, де забажають, а якщо це комусь не сподобається… Що ж, нехай звертається до мене.
Коли вони повернулися на кухню, Ондатр місця собі не знаходив, бігаючи з кутка в куток. Його гнітила атмосфера підземелля, вона його дратувала, і починало ввижатися, що якщо він не повернеться до річки, то вона кудись зникне. Він був уже одягнутий та з пістолетами за поясом.
— Кроте, ходім, — промовив він із тривогою в голосі, щойно Кріт із Борсуком повернулися до кухні. — Треба йти, поки не засутеніло. Ти ж не хочеш знову ночувати в Дикому Пралісі.
— Все буде гаразд, мій малий друже, — запевнив його Видра. — Я йду з вами, а я тут кожну стежку із зав’язаними очима впізнаю. Чи, може, треба буде дати комусь по шиї, то ви сміливо можете покластися на мене.
— А й справді, Ондатре, чого тут хвилюватися, — заспокійливо додав Борсук. — Мої тунелі тягнуться далі, ніж ти собі думаєш, а ще у мене є кілька підземних ходів, які розходяться у різних напрямках, і, хоч я не дуже патякаю про це перед першим-ліпшим, будь-який із них доведе тебе до краю Дикого Пралісу. Коли настане час іти, саме по такому ходу ви й рушите. А поки що вгамуйся та присядь.