Подорожні бачили, як сонна пташка тривожно здригнулася, прокинулася, тоді стрепенулася і підняла голову. Видно було, як вона через силу позіхає, розтуляючи крихітного дзьобика, озирається та знов ховає голову у пір’ї, як поступово нерухоміють розпушені пір’їнки. А потім дунув у потилицю крижаний вітер, защипала морозяна сльота — і звірята повернулися до реальності. Знову занили померзлі пальці, загуділи натомлені ноги та нагадав про себе неблизький шлях додому.
Та ось нарешті село залишилося позаду, ряд хатинок різко урвався, й, опинившись по інший бік дороги, Ондатр і Кріт знову відчули в нічній темряві приємний запах поля. Зусиллям волі вони примусили себе зробити останній кидок, отой кидок, за яким на них чекала домівка, кидок, який, ми знаємо, збігається з закінченням дороги, за яким подеколи чекає рипіння засувки, грайливе полум’я каміна, десятки знайомих предметів, які вітають нас, немов подорожніх, що після тривалої відсутності повертаються з-за далеких морів. Друзі мовчали і вперто йшли вперед, і кожен думав про своє. Кріт майже всю дорогу думав про вечерю, бо в чорнильній пітьмі все, що він бачив, здавалося йому чужим і незнайомим, крім того, він просто слухняно брів за Ондатром, цілком поклавшись на його чуття, тож про що йому було ще думати? Ондатр же, як завжди, ступав попереду, опустивши плечі та прикипівши поглядом до прямого, як стріла, сірого шляху попереду себе. Тож не дивно, що йому було не до Крота, а коли він нарешті почув, як той його гукає, то підскочив, як ужалений.
Люди давно вже втратили колишню гостроту відчуттів, і ми не маємо навіть відповідних слів, якими можна було б описати повсякденне спілкування тварин із довкіллям. Ми можемо сказати “слух” або “нюх”, але хіба це слово зможе передати всі трелі, високі й низькі, з вурканням чи без, серед дня або ночі, ті звуки, що кличуть чи застерігають, підбурюють чи відганяють. І от один із таких таємних, чарівних погуків почув Кріт із підземних глибин, а почувши, дрібно затремтів усім своїм тілом, настільки знайоме було відчуття. Він зупинився, як укопаний, повів носом туди-сюди, намагаючись упіймати невловимий слід, що витав у повітрі, вражаючи його до глибини душі. Аж ось наступної миті Кріт знову його вловив, і цього разу слідом за відчуттям на нього ринула ціла злива спогадів.
Дім! Ось що все це означало, ось що вабило до себе, ось що пестило його, бринячи у повітрі. Неначе чиїсь невидимі руки підштовхували, тягнули його в один і той же бік! Еге, та він же, мабуть, зовсім близько, його старенький дім, дім, який він поспіхом колись покинув того дня, коли познайомився з річкою, і до якого більше не вертався! І тепер дім розсилав своїх гінців та глашатаїв, щоб ті привернули до нього Кротову увагу, щоб повернули блудного сина до рідних пенатів. Від того погожого ранку, коли він рушив назустріч весні, Кріт дуже рідко згадував свою домівку, поглинутий новим життям, його принадами та несподіванками, яскравими та заворожуючими враженнями. І тепер, коли накотилися спогади, він чітко, наче намальованим, бачив у пітьмі свій дім! Ну й що, що він обшарпаний, тісний, і має мало меблів? Це ж його дім, він власноруч зробив його, до нього так радісно було вертатися після насиченого дня! І дім радів йому, не варто навіть сумніватися, він сумував за Кротом, чекав його повернення, і зараз намагався донести це до нього, може, трохи жалісно, з докором, але без гіркоти і злості. Сумно зітхаючи, дім просто хотів нагадати Кротові: я тут, неподалік, і досі чекаю на тебе!
Заклик цей був зрозумілий, зміст його — очевидний. Кріт має просто зараз відгукнутися на нього та піти додому.