— Ондатрику, зачекай! — гукнув він, аж знемагаючи від радісного хвилювання. — Ходімо назад! Ну ж бо!
— Кроте, ми йдемо далі! — бадьоро відповідав Ондатр, не стишуючи кроку.
— Ондатрику, будь ласка, спинися! — заблагав нещасний Кріт, відчуваючи душевні муки. — Ти нічого не розумієш! Тут мій дім, мій старий дім! Я відчув його присутність, і він десь тут поряд, під самим носом. Я просто не можу не піти до нього, не можу, не можу! Ох, Ондатрику, таж повернися! Будь ласка, ну будь ласка, повернися!
Поки Кріт говорив це, Ондатр пройшов чималу відстань і вже не міг до пуття розібрати, що той йому кричить, не кажучи вже про розпачливі нотки в голосі Крота. Крім того, всі його думки були поглинуті погодою, бо якесь чуття підказувало Ондатрові, що дуже скоро може повалити сніг.
— Кротику, повір мені, ми не можемо втрачати ні секунди! — прокричав він у відповідь. — Хай що ти там знайшов, прийдім по нього завтра. А зараз я спинитися не можу, бо надто пізно, і знов збирається на сніг, і тоді я за дорогу не поручуся! Кроте, мені потрібен твій нюх, ходи скоріше сюди, не лови ґав! — І, не чекаючи відповіді, Ондатр без вагань рушив далі.
Бідолашний Кріт стояв серед дороги сам-один, серце його краялося на шматки, а до горла — все ближче та ближче — підступав болісний клубок. Кріт відчував: ще трохи — і клубок цей вирветься назовні несамовитим плачем. Та його відданість другові з честю витримала цю тортуру. У Крота навіть гадки не виникло покинути Ондатра самого. А запахи старого дому вабили, шепотіли, благали, а коли це не допомогло, перейшли на наказовий тон. І Кріт наважився позбутися їхніх чар. Через силу, розриваючи струни свого серця, він похилив голову та покірливо побрів за Ондатром, а слабенькі запахи дому тягнулися за його носом, докоряли за черствість, забудькуватість і за нового друга.
Він ледве-ледве наздогнав Ондатра, який навіть гадки не мав про Кротову драму і відразу заговорив про те, чим вони займуться, повернувшись додому, про те, як весело палатиме камін у вітальні, і про те, що краще було б з’їсти на вечерю. Він говорив і навіть не звернув уваги на те, що Кріт весь час мовчить і взагалі якийсь пригнічений. І вже коли вони пройшли чималий шмат та вийшли до пеньків на краєчку гаю, що ріс уздовж дороги, Ондатр зупинився і лагідно зауважив:
— Слухай, Кроте, давній друже, та ти ж геть вибився з сил. Ти не маєш сил навіть ворушити язиком, і ноги тягнеш так, ніби вони зі свинцю. Давай присядемо на хвильку та перепочинемо. Снігопаду поки що немає, а найважче вже позаду.
Кріт приречено кивнув, присів на пеньок і спробував узяти себе в руки, бо відчував: ще трохи, і всі його почуття вирвуться назовні. Але ридання, яким він стільки часу давав раду, здаватися не хотіли ніяк. Вони підступали все ближче та ближче, загрожуючи вибухнути на всю силу, і щойно він придушував один спазм, як накочувався другий, ще сильніший і настирніший, а потім третій, четвертий, і так без кінця. Кінець кінцем Кроту набридло опиратися, і він розридався, не шкодуючи сліз, бо розумів, що все скінчилося, він знову загубив свій дім, навіть не встигнувши його знайти.
Ондатр оніміло спостерігав за своїм другом, не розуміючи причин його горя. Нарешті, повернувшись до тями, він промовив дуже тихо та співчутливо:
— Що сталося, старий? Та поясни мені, що скоїлося, у чому річ. Я можу зарадити твоєму горю?
Кріт сидів і навіть слова вимовити не міг, так душили ридання, одне за другим вихоплюючись із грудей. Вони не те що говорити — дихати заважали.
— Я розумію, це стара, нічим не примітна халупа, — нарешті проказав він крізь сльози, — куди їй до твоєї затишної оселі… чи шикарного Жабсового маєтку… чи неосяжної домівки Борсука… і все ж таки, це мій дім… мій любий дім… а я його покинув… і забув його геть-чисто… і тут я знову чую його запах… дорогою, коли я… коли я гукав тебе, Ондатрику, а ти мене не чув… і тут усе наринуло на мене… і знову захотілося додому!.. О, горе мені, горе!.. І коли ти, Ондатрику, не обернувся… мені довелося проминути свій дім, який мене так вабив… я думав, серце моє не витримає… А ми ж могли піти туди і глянути на нього… він був так близенько… але ти не хотів повертати назад, Ондатрику… ти не хотів повертатися! О, горе мені, горе!..
Від цих спогадів Крота накрило новою хвилею жалю, він знов заходився ридати і вже не міг сказати ні слова.
Ондатр дивився на Крота, мовчав та лиш погладжував його по плечі. Невдовзі він похмуро зауважив:
— Тепер я розумію! Яка ж я все-таки свиня! Свиня свинею! Всім свиням свиня!
Він почекав, поки нестримні Кротові ридання трохи вщухнуть, а ридання перейдуть на часте шморгання, крізь яке вже майже не прохоплювався плач, тоді підвівся і сказав: