— Ану подивимося! — закричав Ондатр, схопився з місця та побіг до дверей.
Двері відчинилися, і перед очима постало чудове, зворушливе видовище. У дворі, освітленому підсліпуватим ліхтарним ріжком, півколом, тупцяючи ніжками, щоб зігрітися, та поховавши лапки у кишені, стояло вісім-десять мишенят-полівок у червоних плетених шарфиках. Вони нерішуче зиркали одне на одного яскравими блискучими очима, тихенько хихотіли, шморгали та раз за разом утирались рукавами своїх пальтечок. Коли двері відчинилися, один із тих, що були старшими, з ліхтарем у лапці, сказав: “І-і-і — три-чотири!” — і тоненькі мишачі голоски заспівали старовинний хорал, один із тих хоралів, які складали їхні предки у скутих морозами полях з озиминою чи в засніжених закутах біля комина, а потім передали своїм нащадкам, щоб ті співали їх на Різдво під освітленими вікнами.
Ось хорал закінчився, на мить запала тиша, і мишенята, сором’язливо усміхаючись, стали крадькома перезиратися. Над землею линув мелодійний перегук далеких дзвонів, які весело та лунко виводили свою пісню.
— Гарно заколядували, дітки! — від усього серця вигукнув Ондатр. — А тепер заходьте, зігрійтеся біля каміна та перехопіть чогось гарячого!
— Так-так, мишки, заходьте, — вигукнув розчулений Кріт. — Ну чисто тобі старі добрі часи! Зачиняйте двері, заходьте і сідайте ближче до вогню. Зачекайте трохи, поки ми… Ох, Ондатре! — розпачливо вигукнув він, упав на стілець, і на очі йому набігли сльози. — Що ж ми з тобою творимо? Нам же немає їх чим пригостити!
— Доручи це мені, — анітрохи не знітившись, сказав Ондатр. — Гей, хлопче з ліхтарем! Ходи сюди. Я маю тобі щось сказати. Скажи-но мені, в таку темінь тут іще працюють якісь магазини?
— Авжеж, чого б їм не працювати, — шанобливо відповіло мишеня. — Узимку наші крамниці працюють цілодобово.
— Тоді слухай! — сказав Ондатр. — Береш ліхтаря і скоренько приносиш мені…
Тут він стишив голос, і до Крота вже долинали тільки уривки його фраз: “…та дивися, щоб свіже!.. ні, вистачить і фунту… дивися, щоб від Баггінса, інших можеш не приносити… ні, тільки найкраще… якщо не знайдеш там, пошукай ще десь… так, звичайно, тільки домашнє, ніяких консервів… давай, одна нога тут, друга там!” Нарешті дзенькнули монетки, пересипаючись із однієї лапки до другої, мишенятко отримало величезного продуктового кошика і, схопивши ліхтаря, побігло з нори.
Інші мишки всілися рядочком на лавці біля палаючого каміна та, погойдуючи ніжками, з насолодою відчували, як відходять від морозу їхні закоцюблі тільця. Тим часом Кріт, щоб чимось їх розважити, спробував зав’язати розмову, а коли це не вийшло, переключився на мишачий родовід і змусив кожне мишеня нагадати імена численних братів та сестричок. Ті були ще надто маленькими, щоб ходити з колядками цьогоріч, але вже наступного року батьки неодмінно мали б їм це дозволити.
Тим часом Ондатр діловито розглядав етикетку на пивній пляшці.
— По-моєму, це “Старий Бертон”, — мовив він із явним задоволенням. — Молодець, Кроте! Саме те! Зараз ми зробимо теплого елю! Ти усе швиденько підготуй, а я поки що повідкриваю пляшки.
Невдовзі всі потрібні складники були змішані, налиті у металевий ківш, а ківш поставлений на вогонь, і дуже скоро мишенята, кашляючи та переводячи дух (бо ковтнути розігрітий ель справа не така вже й проста), втирали сльози з очей та весело сміялися, і вже ніхто не думав про мороз, що дошкуляв їм усе життя.
— Вони ще вистави дають, оті дітлахи, — розповідав Ондатрові Кріт. — Самі все придумують, а потім розігрують. І дуже гарно виходить! Минулого року показали нам чудову історію про хлопця-полівку, якого спіймав пірат-варвар і продав на галеру. Та хлопець той утік, а коли повернувся додому, його наречена вже пішла у монастир. Ага, ось ти! Здається, ти грав тоді в тій виставі. Ну ж бо, встань і прочитай нам щось.