Кріт відчув таку втіху, що аж пальцями заворушив, а потім потягнувся, вдихнув цю втіху на повні груди і блаженно приліг на м’які подушки.
— І що ж це за день такий сьогодні! — вигукнув він. — Пливімо хоч зараз!
— Добре, тоді зачекай хвилинку, — попросив Ондатр. Сказавши це, він запхав фалінь у кільце на приплаві, чкурнув до себе в нірку, а коли невдовзі вийшов назад, у лапках його був важкий бокастий кошик для пікніка.
— Постав його в ногах, — попросив він Крота, передав йому кошика, тоді відв’язав фалінь і знову всівся за весла.
— А що в тому кошику? — поцікавився Кріт, палаючи від цікавості.
— У кошику? — перепитав Ондатр і став перераховувати: — Курка, язик, шинка, біфштекс, салат із маринованих корнішонів, рулети по-французьки, кресові сандвічі, тушковане м’ясо, імбирне пиво, лимонад, содова…
— О, стоп, стоп, — закричав Кріт у захваті. — І цього вистачить!
— Ти справді так вважаєш? — серйозним тоном запитав Ондатр. — А як на мене, зовсім небагато, я завжди беру стільки їжі на всякі такі короткі вилазки, і мені завжди дорікають, що я скнара, яких світ не бачив, бо вічно беру всього замало!
Та Кріт уже не слухав товариша. Він із головою поринув у нове життя, яке розгорталося перед ним: його п’янили блиски брижів, нові запахи, звуки та сонячне сяйво. Кріт вів лапкою по воді, залишаючи на ній слід, і весь час йому здавалося, що це тільки сон. Ондатр, добрий, милий друг Ондатр, чітко орудував веслами і не діймав Крота розмовами.
— Друже мій, у тебе дуже гарний костюмчик, — озвався Ондатр, коли вони були в дорозі десь із півгодини. — Колись я теж куплю собі чорний смокінг із оксамиту, хай тільки гроші заведуться.
— Даруй мені, — сказав Кріт, із зусиллям сідаючи прямо. — Ти, мабуть, думаєш, який я неотеса. Але для мене все це справді така дивовижа. Отже, це — річка!
— Річка, з великої літери, — поправив його Ондатр.
— І ти живеш біля самісінької Річки? О, як чудесно!
— І біля неї, і з нею, і на ній, і в ній, — відповів Ондатр. — Вона мені сестра і брат, тітка і подруга, їжа та питво, ну й, звісно ж, і купель. Вона — мій світ, а іншого мені й не треба. Якщо чогось немає в річці, це означає, що його не треба взагалі, якщо вона чогось не знає, то й знаття те ні до чого. О, скільки часу ми провели разом! Взимку чи влітку, навесні чи восени, вона завжди знайде, чим здивувати. Коли річка у лютому виходить із берегів — і мої підвали й комори переповнені питвом, якого я, завваж, у неї не просив; коли повз вікно моєї найкращої спальні тече бура вода; або коли вона повертається до берегів і залишає після себе плями бруду, що пахнуть кексом із родзинками, а канал забивається очеретом і водоростями, і я можу ходити майже посуху по всьому дну в пошуках чогось їстівного та різних штукенцій, що їх усякі роззяви кидають у воду з човнів!..
— І тобі тут ніколи не нудно? — насмілився запитати Кріт. — Весь час тільки ти і річка, навіть словом нема з ким перекинутись.
— Нема з ким? Та, зрештою, що з тебе взяти, — промовив терплячий Ондатр. — Еге ж, ти тут новенький і не можеш всього розуміти. Якщо хочеш знати, тут ще ніколи не було так тісно, як тепер. Чимало мешканців просто тікають звідси світ за очі. О, колись було не так, зовсім не так. Видри, зимородки, пірникози, куріпки — шумно, гамірно від зорі до зорі, всі чогось від тебе хочуть, так ніби більше нема чим зайнятися!
— А що знаходиться он там? — запитав Кріт і махнув лапкою в бік похмурого узлісся, що обступало заливні прирічкові луки.
— Там? А, так там же Дикий Праліс, — форкнув Ондатр. — Ми, прибережні мешканці, рідко буваємо там.
— А ті… ну, ті, що там живуть — хто вони? — запитав Кріт, помітно нервуючи.
— Та як тобі сказати, — мовив Ондатр. — Всякого добра там вистачає… Білки — ті ще нічогенькі. Кролі ще нормальні, не всі, правда, бо серед кролів усякі трапляються. Ну й Борсук, само собою. Він живе в самісіньких хащах, інших місць не визнає, хоч би йому за це й приплачували. Добрий старий Борсук! Ніхто йому не докучає. Та й не треба йому докучати, — додав Ондатр багатозначно.
— Гм, а хто б міг йому докучати? — поцікавився Кріт.
— Хто, питаєш?.. Та є тут такі, — промовив Ондатр, і голос його якось дивно затремтів. — Скажімо, ласиці… горностаї… лисиці… інші звірі. От вони можуть… я їхнього брата знаю… ну, загалом, ми завжди вітаємося, і все таке… але подеколи, як їм розум забирає (правду кажу, не брешу) — от тоді… одне слово, дуже ненадійна публіка, і нічого ти тут з ними не вдієш.