— Слухай, Ондатре, якась дивна втома, — мовив Кріт, знесилено спираючись на весла, а човен плив собі за течією. — Ти, мабуть, скажеш, від нічного неспання, але це не те. Влітку ми й так не спимо половину ночей. Ні, це таке відчуття, ніби ти пройшов через щось надзвичайно врочисте, і воно тільки що закінчилося. Але ж нібито не сталося нічого такого.
— О, щось надзвичайно дивовижне, приємне й гарне, — буркнув Ондатр, приліг на спину і заплющив очі. — Кроте, я відчуваю те саме, що й ти. Якась смертельна втома… Ні, тіло не стомилося, але втома — смертельна. Як добре, що не треба гребти, річка сама доправить нас додому. Як чудово знову відчути сонце, його тепло, що прогріває до кісток! І слухати, як грає вітер в очереті!
— Схоже на музику — далеку-далеку музику, — промовив Кріт, похмуро киваючи.
— І я так думаю, — мляво пробурмотів замріяний Ондатр. — Музика танцю, ритмічна така, безперервна, але в ній є слова, так, вона переливається у слова, а потім наново перетікає в музику… Я чую їх час від часу… тоді знову чую танок, а потім — тиша і шепіт очерету.
— В тебе кращий слух, ніж у мене, — сумно мовив Кріт. — Я не чув жодного слова.
— Давай я спробую тобі переказати, а ти послухай, — глухо мовив Ондатр, не розплющуючи очей. — Ось вона знову перетікає у слова — слабкі, але розбірливі…
— Очерет зітхає та підхоплює: “Забудеш, забудеш”, — і ці слова поволі сходять на шелест і шепіт. А далі знову голос починає:
— Підпливи ближче до очерету, чуєш, Кроте, ближче! Я вже майже нічого не чую, дуже-дуже слабенько.
— Ближче, Кроте, ближче! Ні, тепер уже все. Замість пісні шелестить очерет.
— А що вони означали, ті слова? — запитав здивований Кріт.
— Чого не знаю, того не знаю, — щиро зізнався Ондатр. — Що почув, те й переказав. Ага! Ось вони знову, тепер уже повні та ясні! О, нарешті, це щось справжнє, неповторне, просте… пристрасне… досконале…
— Ну що ж, давай послухаємо, — мовив Кріт, чесно прокунявши під палючим сонцем кілька хвилин.
Але йому ніхто не відповів. Кріт зиркнув на Ондатра — і все стало зрозуміло. З виразом невимовного блаженства на мордочці, так ніби він ще слухав вітер в очереті, натомлений Ондатр спав, як немовля.
Розділ восьмий
ЖАБСОВІ ПРИГОДИ
Опинившись у вогкій та смердючій темниці, Жабс відчув, як густий похмурий морок середньовічної фортеці відділив його від решти світу, в якому світить сонце і біжать рівнесенькі шосе, в якому він ще вчора був щасливий та почувався так, немов усі дороги Англії належали йому. Отож, він розтягнувся на підлозі на повен зріст, і стало йому так гірко, так важко й тужно, що він аж заридав.
— Усе, кінець усьому, — заголосив він. — У будь-якому випадку, мені тепер точно кінець, а отже, це кінець усьому. Не буде більше Жабса, чудового Жабса, багатого, гостинного, незалежного, безтурботного і ґречного! На звільнення ніякої надії, — побивався він, — я нестиму суворе покарання за зухвале викрадення чудового автомобіля, за лайку та образу полісмена! — Жабса знову здушили ридання. — О, який я дурень! — не вгавав він. — Всім тим, хто ще вчора був радий зі мною знатися, сьогодні доведеться забути навіть ім’я Жабса! О мудрий старий Борсук! — казав Жабс. — О розумний, кмітливий Ондатр і добрий Кріт! Як тверезо ви про все міркуєте, як розумієтеся на людській вдачі, для вас немає таємниць! О бідолашний, усіма покинутий Жабс!