— Що за дива! Сьогодні мій поїзд останній, більше в цьому напрямку ніщо не іде, а за нами, голову даю на відсіч, щось таки котиться!
Жабсову легкодумність як вітром здуло. Він став серйозним, спохмурнів, щось тупо занило в спині, потім — у ногах, захотілося присісти і зовсім не думати про можливі наслідки.
У небі світив місяць, і машиніст, стоячи на купі вугілля, нарешті помітив на колії, далеко позаду, якийсь рух.
— Ага, тепер я бачу! — вигукнув він незабаром. — Це паровоз женеться за нами, летить, як скажений! Схоже, погоня!
Бідний Жабс скрутився на вугільному пилу і намагався щось придумати, але нічого у нього, сердешного, не виходило.
— Вони наздоганяють! — закричав машиніст. — А люду на тому паровозі — тьма! Якісь пристаркуваті охоронці, он — алебардами погрожують, полісмени в шоломах — ач як кийками розмахують!.. Ще якісь одоробла в капелюхах, усі з револьверами… Сліпому видно, що то нишпорки. Весь той набрід махає руками, наче божевільний, та лементує раз за разом: “Стій!.. Стій!.. Стій!..”
І тут Жабс гупнув навколішки просто на вугілля, благально скинув лапи догори і заволав:
— Пане Машиніст, дорогенький, врятуй мене, просто врятуй, дорогий пане Машиніст, і я все тобі розповім! Ні, я не праля-простолюдинка, як може здатися на перший погляд! Мене не чекають ніякі діти, я взагалі не маю дітей! Я — поміщик Жабс, мене тут усі знають. Злі люди кинули мене за ґрати, але я, виявивши дива зухвалості та кмітливості, втік зі смердючої в’язниці. Якщо я потраплю до рук цій братії на паровозі, бідаці Жабсові знову світитимуть кайдани, хліб з водою, солом’яна постіль та вбоге животіння!
Машиніст пильно поглянув на Жабса.
— Ану кажи правду: за що сидів?
— Та ні за що, — відказав бідний Жабс, весь аж міняючись на виду. — Тільки й біди, що позичив автомобіль у людей, коли ті обідали. Однаково без діла стояв. Слово честі, я й не думав його красти. Просто людей, а надто юристів, хлібом не годуй, дай зробити з чиєїсь необачності чи легковажності зумисний злочин.
Машиніст знову зиркнув на Жабса:
— Либонь, ти далеко не янгол, тож за законом я мав би за першої нагоди віддати тебе в руки правосуддя. Та, схоже, ти таки втрапив у халепу. Справи твої кепські, але виказувати я тебе не стану. Крім того, я на своєму паровозі, а якісь полісмени будуть наказувати мені, що і як робити! І знай: коли я бачу сльози на очах у тварини, то розм’якаю серцем. Тому, Жабсе, не вішай носа! Не я буду, якщо ми не залишимо їх з носом!
І вони несамовито запрацювали лопатами, підкидаючи вугілля. Ревіла топка, металися іскри, паровоз стрибав і гойдався, та переслідувачі мало- помалу наздоганяли втікачів. Машиніст зітхнув, набрав повну жменю ганчір’я, втер ним чоло і сказав:
— Боюся, Жабсе, нічого доброго з цього не вийде. Сам бачиш, вони ідуть порожняком, і паровоз у них сильніший. Вихід у нас один, це твій шанс, тож слухай уважно все, що я тобі скажу. Скоро буде довгий тунель, а після нього колія йде через густий ліс. Я розженуся настільки, наскільки дозволятиме тунель, а ті, зрозуміло, трохи пригальмують, щоб часом не наразитися на нас у темряві. Коли вийдемо з тунелю, я скину пару, стишу хід, а ти стрибай на землю та ховайся в лісі, поки вони не бачитимуть тебе. Тоді я знову дам повний хід, і нехай женуться за мною скільки заманеться. Приготуйся: коли скажу, відразу стрибай!
Вони підкинули ще вугілля, поїзд влетів у тунель, парова машина гуркотіла, ревла, скреготала, врешті вони вигулькнули з протилежного кінця, де було свіже повітря і світив заспокійливо місяць, а обабіч колії лежав ліс — чорний і безмовний. Машиніст скинув пару і загальмував, Жабс збіг східцями вниз, і коли поїзд стишив біг мало не до пішого кроку, машиніст закричав:
— Стрибай!
Жабс плигнув, скотився невисоким насипом, схопився на ноги, мов нічого й не сталося, метнувся в ліс і розчинився в його нетрях.
Визирнувши з лісу, він спостерігав, як поїзд, набираючи швидкість, зник у темряві, як із тунелю з гуркотом і свистом вискочив паровоз-переслідувач із різношерстою публікою, що розмахувала алебардами-кийками-револьверами і весь час лементувала: “Стій! Стій! Стій!” Ось він поїхав далі, і Жабс від душі розсміявся, вперше за той час, відколи опинився у в’язниці.
Втім, сміявся він недовго, бо було пізно, темно та холодно, ліс навколо незнайомий, грошей не було, вечерею й не пахло, а тиша, що налягала звідусіль, здавалося, тиснула на перетинки не менше, аніж ревіння і брязкіт поїзда. Він не наважився покинути прихисток і заглибився в ліс, все більше й більше віддаляючись від залізниці.