— Ага, старий Ондатр! — гукали миші, забачивши друга. — Ходи до нас, Ондатрику, допоможи, не вештайся без діла!
— У що це ви граєтеся? — набурмосився Ондатр. — Чи ж не розумієте, що рано думати про зимові квартири, до них іще купа часу!
— Ну чого ж, звичайно, розуміємо, — мовив хтось із полівок, помітно ніяковіючи. — Та що поганого, якщо ми подбаємо про них завчасу? Поки на полях не стали брязкати оті страхітливі механізми, треба повивозити меблі, речі, припаси. Та й чи тобі не знати, що гарні квартири довго не стоять порожніми. І оком не зморгнеш, як їх уже займуть інші, а тобі залишаться перебірки, а з ними, поки заселишся, стільки мороки!.. Так, ти правий, ще трохи рано, але ж це тільки початок.
— Ох уже цей ваш початок, — пробурчав Ондатр. — Сьогодні такий гарний день. Поплавали би на човні, погуляли би попід живоплотом, пішли б до лісу, на пікнік абощо.
— Ні, дякую, мабуть, не сьогодні, — поспішила відказати полівка. — Може, якось іншим разом… коли в нас буде більше часу…
Ондатр ображено форкнув, обернувся, щоб іти, зашпортався за коробку для капелюшків і, обурено скрикнувши, впав.
— Якщо дивитися під ноги, — мовила котрась із полівок, — і бачити, куди стаєш, тоді не вдаришся і нікуди не впадеш. Обережно, Ондатре, валізи! Присядь десь. За годину-дві ми закінчимо, тоді поговоримо.
— “Закінчите”? Та ви тут до самого Різдва прововтузитесь, я вже це бачу, — пробурчав Ондатр і подався геть із поля.
Посумувавши трохи, він повернувся на річку — на свою стареньку, вірну, постійну річку, яка ніколи не пакувала речей і не зривалася з місця, переїжджаючи кудись на зиму.
У прибережних верболозах Ондатр угледів ластівку. Потім до неї приєдналася друга, третя, і всі троє, повсякчасно крутячись на гілках, тихо заговорили про щось серйозне.
— Що, вже? — спитав Ондатр, підходячи до них. — Що за поспіх? Та це ж просто смішно.
— О ні, ми ще нікуди не збираємось — якщо ти про це, — відповіла перша ластівка. — Ми просто обговорюємо, що й до чого. Яким шляхом летіти цього року, де будемо спинятися тощо. Це ж таке задоволення!
— Задоволення? — здивувався Ондатр. — Не розумію я такого задоволення. Якщо вже конче залишати цей райський куточок і друзів, яким вас не вистачатиме, і чудові хатинки, які ви тільки-но обжили, що ж, коли прийде час, я вірю, що ви хоробро полетите звідси, назустріч труднощам і небезпекам, новому та незвіданому, і вам здаватиметься, що не такі вже ви й нещасні на чужині. Але щоб хотілося говорити про це чи навіть думати, поки в цьому ще нема потреби…
— Нічого ти не розумієш, — відказала друга ластівка. — Вся штука у хвилюванні, яке ми відчуваємо, у якійсь приємній, млосній тривозі. А потім, один за другим, налітають спогади, неначе голуби, що вертаються додому. Спогади вриваються серед ночі в наші сни, вони переслідують нас навіть удень. І тоді так хочеться пощебетати між собою, аби почути, хто що скаже, і самим повірити, що це таки було насправді: звуки, запахи, назви…
— А не можна цього року нікуди не летіти? — глибокодумно поцікавився Ондатр. — Ми подбаємо, щоб ви ні в чому не знали невигоди чи нестачі. Ви навіть не уявляєте, як тут гарно о тій порі, коли ви кудись тікаєте.
— Одного року я вже спробувала, як ти кажеш, нікуди не летіти, — мовила третя пташка. — Мені так тут сподобалося, що коли настав час летіти, я відбилася від зграї, і вона полетіла без мене. І кілька тижнів справді було дуже непогано, а потім!.. О, які то були довгі та нестерпні ночі! А дні — сльотяні та похмурі! Повітря липке й холодне, а в небі — ані комахи! Дурна це була витівка. Я зовсім занепала духом, а однієї холодної вітряної ночі просто лягла на крило, і дужий зимний вітер зі сходу заніс мене углиб суходолу. Сунув густий лапатий сніг, а я пробивалася через перевали високих гір, і скільки натерпілася, поки перебралася через гори. Ніколи не забуду того блаженства, коли мою спинку знов обігріло тепле сонечко, коли я полетіла до озер — спокійних і блакитних, — що лежали піді мною, а надто — смаку першої масної комахи, яку я тоді спіймала! Минуле здавалося кошмарним сном, а майбуття уявлялося суцільним святом без початку і кінця, і все тому, що я летіла на південь — тиждень за тижнем, легко, не дуже чимось переймаючись, спочиваючи, скільки хочеться, але весь час прислухаючись до поклику! Я отримала хороший урок, і більше мені навіть на думку не спадало робити щось наперекір долі.