— О, поклик Півдня, поклик Півдня! — замріяно защебетали інші ластівки. — Його пісні, його гомін, його променисте повітря! А ти ще пам’ятаєш… — і, вмить забувши про Ондатра, вони поринули в гарячі спогади. Той зачаровано слухав птахів, і в його серці зажевріло незбагненне почуття. У ньому теж — нарешті він це зрозумів! — теж забриніла та потаємна струна, про яку він досі навіть не підозрював. Самого щебету пташок, що мали летіти на південь, їхніх оповідок про давно минулі події цілком вистачило, щоб оживити в Ондатрі те нове, ще невідоме почуття, яке бентежило його уяву. Його охопило неспинне бажання відчути на собі гарячий дотик справжнього південного сонця, набрати повні груди п’янкого аромату. Він заплющив очі і, забувши геть усе, на хвильку поринув у мрії, а коли знову очі розплющив, річка видавалася похмурою і холодною, зелені поля — сірими, безбарвними. Аж тут щось штрикнуло в серце, і Ондатрові стало соромно за свої мрії.
— А чого ж ви тоді повертаєтеся? — ревниво запитав він у ластівки. — Що кличе вас до цієї покинутої глушини?
— Тобі не спадало на думку, — озвалася перша ластівка, — що, коли настає слушна година, нас кличе в дорогу інший поклик? Поклик буйних лугових трав і вологих садів, і теплих ставків, де повно комах, і худоби, що гуляє полем, і сінокосу, і всіх сільських будівель, наставлених навколо Дому з Бездоганними Карнизами?
— А, може, думаєш, — спитала друга пташка, — тобі одному на землі знову хочеться почути спів зозулі?
— Коли прийде пора, — сказала третя, — ми знову занудьгуємо за домом, за лататтям, що погойдується на поверхні англійської річки. Але сьогодні все це для нас таке бліденьке, ріденьке і далеченьке. Бо зараз зовсім інша музика збурює нашу кров.
І пташки знову защебетали між собою, і цього разу їхнє безтурботне цвірінькання оповідало про фіолетові моря, про буруваті піски, про стіни, де повзають ящірки.
Ондатр, знову засмутившись, пішов від них і видерся на косогір, що полого здіймався на північ від річки, ліг там і став дивитися в бік пагорбів, які стояли широким півколом, затуляючи собою весь південь. Досі ця грива була його небокраєм, його Місячними горами, тією межею, далі якої для нього нічого не було і бути не могло, а якщо таки й могло щось бути, то ні бачити його, ні чути про нього Ондатр не хотів. Сьогодні ж, коли він дивився в бік Півдня, в його серці ворушилося неясне відчуття, і чисте небо над низькими горами мерехтіло, неначе щось обіцяючи. Для нього існувало тільки те, що крилося від ока, а незвідане здавалося єдиним, заради чого вартувало жити. По цей бік пагорбів пролягла справжнісінька пустка, а по той — буяли сповнені життя яскраві краєвиди, Ондатр ясно бачив їх своїм внутрішнім зором.
Які моря лежали там — зеленкуваті, колихкі, з легкими бурунцями на хвилях! А залиті сонцем узбережжя з рядами білосніжних вілл, за якими темніють оливкові гаї! А тихі гавані, заповнені легкими суднами, ладними рушити до пурпурових островів, славних винами та прянощами, островів, що ледь видніються над неквапними водами!
Він встав із землі та знов зійшов до річки, тоді передумав і влаштувався на узбіччі курної дороги. Там, майже невидимий через густі приємні зарості, Ондатр нарешті приліг і став думати про битий шлях та чудовий світ, до якого він вів, а ще — про всіх мандрівників, які могли ним іти, про багатства й пригоди, на пошуки яких вони подалися, або й про такі, які звалилися на них, як сніг на голову — але все там, отам, отам!..
Раптом слух його вловив чиїсь кроки, і, придивившись, Ондатр побачив мандрівця — Щура, що брів дорогою. Хода його була вже дещо стомленою, а сам він від голови до п’ят укритий пилом. Порівнявшись із Ондатром, подорожній, не кажучи ні слова, ввічливо з ним привітався, і було в його жесті щось нетутешнє. Він зупинився, постояв, ніби вагаючись, іти йому далі чи ні, тоді приязно усміхнувся, зійшов з дороги та присів біля Ондатра у прохолодну траву. Вигляд у подорожнього був справді стомлений, і Ондатр мовчки прийняв його товариство, не став докучати зайвими розпитуваннями, а дещо з тих думок, які крутилися у незнайомця в голові, він зрозумів і так. До того ж, він добре знав, як цінується у звірів мовчазне товариство, коли розслаблюються стомлені м’язи і розум прагне відпочинку.