Він замовчав. Ондатр теж мовчав, як зачарований, із головою поринувши у хвилі мрій, і вже йому вчувався високий спів, що линув між примарними сірими набережними, об які плескалися хвилі.
— А потім ми знову попливли на південь, — продовжував морський щур, — і йшли, огинаючи берег Італії, поки не кинули якір у Палермо, там я зійшов на берег і чудово відпочив. Не в моїх звичках надовго затримуватися на одному судні, бо так стаєш обмеженим і упередженим. Крім того, Сицилія — одне з моїх улюблених місць, я знаю там усіх, мене влаштовує і їхнє товариство, і їхні уклади. Я провів на цьому острові не один веселий тиждень, подружився з усіма тубільцями. А коли мені набридало сидіти на одному місці, я при нагоді сідав на корабель, що відпливав на Сардинію чи Корсику, і, коли знову відчував обличчям свіжий вітер та морські бризки, радості моїй не було меж.
— А там хоч є чим дихати, в отому, як його… трюмі, здається, так ви це називаєте? — спитав Ондатр.
Мореплавець пильно глянув на Ондатра і легенько підморгнув.
— Я старий волоцюга, — сказав він із чарівною простотою. — Капітанська каюта мене влаштовує цілком.
— Судячи з усього, там не з медом, — пробурмотів Ондатр, поринаючи у задуму.
— Команді — так, — погодився з ним щур і знову ніби підморгнув. — Із Корсики, — вів він далі, — я відбув на судні, що везло вино на континент. Увечері ми дісталися Алассіо, стали на рейд, повитягали нагору барильця з вином, зв’язали їх поміж собою довгим тросом і стали кидати за борт. Потім матроси посідали на човни та з піснями погребли до берега, й за ними, наче поплавки, тяглася ціла низка бочок, ну чисто тобі зграя дельфінів. На березі на них чекали коні, і вони, з гучним брязканням та гупанням, сунули ці бочки крутими вулицями невеликого міста. Коли всі бочки були доправлені на місце, ми пішли розважитися, освіжитися та допізна гуляли з друзями, а коли стало розвиднятися, я подався до великого оливкового гаю, щоб відіспатись там як слід. Тоді мені ще вистачало островів, а портами й кораблями я вже був по горло ситий. Я жив серед селян у своє задоволення, лежав і все дивився, як вони працюють, чи розтягався на вершині пагорба, а далеко піді мною було блакитне Середземне море. І так потроху, де сушею, де морем, я добувся до Марселя, і знову давні корабельні друзі, і знову палуби океанічних суден, і знову радість і веселощі. А ти кажеш “устриці”! Так, буває, сняться марсельські устриці, тоді я прокидаюся весь у сльозах!
— Якщо мені не зраджує пам’ять, — нагадав чемний Ондатр, — ти прохопився про устриць, то, мабуть, хочеш їсти, але не зізнаєшся. Сподіваюся, ти ще побудеш, щоб ми з тобою разом пообідали? Моя нірка тут поряд, і вже трохи пополудні, тож не відмов у задоволенні пригостити тебе тим, що є.
— Щоб я здох, якщо ти помиляєшся! — вигукнув Морський Щур. — Відколи я отут сиджу, мені і справді живіт присох до спини, а коли я здуру бовкнув про устриць, то аж кишки завернулися. А чи не можна поїсти отут, просто неба? Не люблю я без потреби шастати по норах чи по трюмах. А поки ми обідатимемо, я розповім тобі ще щось про свої мандри, про своє вдале життя — принаймні, я його вважаю дуже вдалим, і, судячи з твоєї уваги, тобі подобається моя розповідь. Крім того, якщо ми опинимося в чотирьох стінах, мене почне хилити на сон, хвостом присягаюся.