— А й справді, як я сам не здогадався, — пробурмотів Ондатр і поспішив додому. Забігши до нірки, він витяг кошика, накидав у нього нехитрих наїдків, не забуваючи поміж усім про походеньки та уподобання чужинця-морехода, поклав довгу французьку хлібину, ковбасу, що густо віддавала часником, сир, який аж сльозився, баклажку в солом’яній оправі та з довгою шийкою, в якій плескалося сонце, зібране й розлите на далеких сонячних пагорбах. Зібравши кошик, поспішив назад, і коли вони викладали наїдки на придорожню траву, тільки шарівся від задоволення, слухаючи, як старий морський вовк вихваляє його смак і завбачливість.
Морський Щур трохи втамував голод і відразу ж став розповідати про свій останній рейс, і Ондатр, який ніколи не бачив моря, переносився разом з ним з одного іспанського порту до іншого, сходив на берег у Лісабоні, Порту, Бордо, побував у гарних гаванях Корнуолу і Девону, поки, здолавши спротив стількох зустрічних вітрів, не опинився на берегах Ла-Маншу, на тому самому причалі, де Щур зійшов на сушу, по горло ситий штормами і негодою, а в повітрі пахло іншою весною, і Щур, напоєний її повівом, рушив у довгу путь углиб суходолу, маючи на меті тільки одне: пожити десь на тихенькій садибі, куди не долинають звуки морського прибою.
Завмираючи, тремтячи від хвилювання, Ондатр миля за милею ступав за Шукачем Пригод, проминав буремні гавані та тісні рейди, бухтові мілини в години припливу, петляв річками, які ховали за різкими закрутами жваві містечка, і, сумно зітхнувши, залишив його на тоскній фермі у глибині острова, про яку не хотілося навіть чути.
Вони вже пообідали, Мореплавець відпочив, поновив сили, голос його знову бринів, а в очах світився вогник, наче відбите світло далекого маяка, і він наповнив свого келиха сяйливим червоним вином із Півдня, подався трохи до Ондатра, заговорив — і знову цілковито заволодів усім його єством.
В Ондатрових очах пінисто плескалися сіро- зелені хвилі північних морів, у келиху горів полум’яний рубін, здавалося, що це палає серце півдня, пульсуючи перед тими, хто знайде в собі сили відгукнутися на нього. І ці два вогники, зелений та червоний, заволоділи Ондатром, зачарували його, позбавивши сил. Безмовний світ, що не лежав у цьому сяйві, відступив удалечінь, розчинився в тумані. А розмова — чарівна розмова — точилася далі. Та чи й можна назвати це розмовою, якщо подеколи вона перетікала у пісню матросів, коли ті витравлюють з глибин стікаючий водою якір, у дуже ляскання вітрил, які шарпає північно-східний вітер, у баладу рибалки, що бовваніє на тлі абрикосового присмеркового неба й тягне з моря свої сіті, у бринькання гітар та мандолін, що долинає із гондол та шлюпок? Або переливалася у посвист вітру, спочатку жалібний, а з холодами — пронизливо-сердитий, і він то різко завивав, то бринів, як струна, сховавшись за шкаториною повного вітрила. І зачарований слухач неначе наяву чув ці звуки, так само, як і голодні скарги морських чайок, і глухий гуркіт хвиль, що б’ються об берег, і обурене шелестіння гальки. Опісля звуки знов переливалися в розмову, й Ондатр, якому серце рвалося з грудей, ставав свідком пригод, що відбувалися у доброму десятку портів: бійки, втечі, чвари, дружба, непорушні обіцянки. Він шукав скарби на різних островах, рибалив у тихих лагунах і цілими днями дрімав на білому піску. Він слухав про риболовлю у глибоких морях, про велику сріблясту поживу, що її приносять рибальські сіті з милю завдовжки, про шквальні бурі, про шум прибою в безмісячну ніч, про високий ніс величезного лайнера, що проглядає крізь клуби туману, про радість від повернення додому, про округлі миси, про сяйливі бухтові вогні, про розпливчасті гурти у гавані, про радісні крики і сплеск перліню, про підйоми стрімкими вуличками до затишного світла за червоними фіранками.
Ондатр марив, і, наче уві сні, дивився він, як Шукач Пригод підводиться з землі, не припиняючи своєї мови та не зводячи з нього чіпкого погляду очей, де сірий колір назавжди перемішався з морськими барвами.
— А зараз, — казав він розважливо, — я знов у дорозі, прямую на південь, і не один день мені доведеться топтати дорожній пил, поки дістануся сіренького містечка на крутому схилі гавані. Там через чорні пройми дверей ти дивишся на кам’яні сходові марші, над якими нависають густі зарості рожевої валеріани, і сходи ті ведуть до латки блискучої блакитної водиці. Гойдаються малі човни, прив’язані до швартувальних кілець і до пілерсів, і барви їхні такі ж веселі, як і тоді, коли я лазив поміж ними ще малим. Вистрибують у припливних водах лососі, біля набережних і пляжів міняться на сонці косяки макрелі, а за вікнами день і ніч пропливають величезні кораблі, то поспішаючи до причалу, то вирушаючи у відкрите море. Рано чи пізно туди стікаються кораблі всіх морських держав, і там я дочекаюся свого часу, і корабель, призначений мені провидінням, кине в бухті свого якоря. Я не випереджатиму подій, я просто буду чекати і пильнувати, поки кінець кінцем мені трапиться моє суденце: воно верпуватиме посеред бухти, навантажене по самий бушприт, який, немов дороговказ, намітить шлях із гавані. І я прослизну на його борт, на човні чи по канату, а потім, одного ранку, прокинуся під співи та біганину матросів, під брязкання кабестану і дзенькіт якірного ланцюга, що підіймається на палубу. Ми підіймемо клівер і фок, а білі будинки на узбережжі бухти повільно пропливатимуть повз нас, а потім ми вийдемо з гавані — і щасливої дороги! Потім корабель, укрившись вітрилами, обминатиме мис, а вийшовши в безмежну просторінь, коли навкруг заплюскоче зеленавий безмір моря, повернеться за вітром, що несе на Південь!