— І ти, і ти теж ходи, молодший брате, бо дні минають, і нема їм вороття, а Південь досі чекає на тебе. Поринь у світ Пригод, прислухайся до поклику, бо слушна мить мине і вже не вернеться! А всього й роботи, що гупнути дверима, без вагань ступити вперед — і старе життя вже за спиною, а попереду — новий світ! А потім, одного прекрасного дня, до якого ще ген як далеко, йди собі додому, як є бажання, де чекає порожня чаша та зіграна роль ваша, сиди на березі своєї тихої річки і тіш себе приємними згадками. Ти легко доженеш мене дорогою, бо в тебе ноги молоді, а я старішаю — отож і йду помалу. Я спинюся на хвильку, озирнуся назад і доконче побачу, як ти наздоганяєш мене — жваво, рішучо, а обличчя твоє сяє від думок про Південь!
Голос розчинився і завмер — так само комашиний писк переливається у тишу. І Ондатр, нерухомий, із застиглим поглядом, не бачив нічого, крім далекої темної цятки на світлому шляху.
Він підвівся, наче зачарований, і взявся пакувати кошика — старанно, без зайвого поспіху. Як зачарований, повернувся додому, зібрав докупи нехитрі пожитки та ті маленькі реліквії, які цінував найбільше, і склав усе це в подорожню торбу. В голові було все наче в тумані, він рухався по хаті сновидою, і, розтуливши губи, весь час у щось вслухався. Ондатр закинув торбу на плече, неквапно вибрав міцного ціпка на дорогу, і, так само неквапно, але без тіні вагання, ступив на поріг. І тут перед ним у дверях постав Кріт.
— Егей, Ондатрику, куди ти вирядився? — страшенно здивувався Кріт, хапаючи лапкою свого друга.
— Я вирушаю на південь, разом з усіма, — пробурмотів Ондатр — монотонно, мрійливо, ховаючи очі від Крота. — До моря, там — на корабель, і в ті краї, котрі мене кличуть!
І він рішуче подався вперед, без поспіху, але аж надто цілеспрямовано, та Кріт уже був готовий до цього і перегородив йому шлях. Зазирнувши в його очі-намистинки, він побачив непохитну рішучість та якесь дивне сіре мерехтіння. Ні, то були очі не Ондатра, то були чужі очі! Кріт щосили схопив свого друга, затягнув його всередину, кинув на долівку, а сам навалився зверху.
Якусь часину Ондатр відчайдушно пручався, а потім, наче сили його враз кудись поділися, обм’як, знесилено заплющив очі та затремтів усім тілом. Кріт ще трохи зачекав, а потім допоміг йому підвестися й посадовив у крісло. І він сидів, безвольний, замкнутий, нечулий, тремтячий, подеколи впадаючи в істеричні ридання без сліз. Кріт замкнув двері, кинув торбу в стіл, замкнув її, тоді тихенько присів біля друга, чекаючи, коли мине цей дивний напад. Непомітно Ондатр поринув у тривожний напівсон, і тільки час від часу здригався і бурмотів щось дивне, дике, геть для Крота незрозуміле. Дуже скоро дрімота змінилася глибоким сном.
З важким серцем Кріт ненадовго відлучився та зайнявся хатніми справами. Вже сутеніло, коли він повернувся до вітальні. Ондатр сидів на тому ж місці, де він його залишив. Він начебто повернувся до тями, але був дуже млявим і пригнічено мовчав. Кріт мигцем зазирнув Ондатру в темно- карі очі і зрадів, помітивши у них колишню ясність. Він сів біля друга, спробував підбадьорити його й допомогти розповісти, що ж таки сталося.
Бідний Ондатрик щосили, слово за словом, намагався пояснити, що до чого, але як описати холодними словами те, що не стільки розумієш, як відчуваєш серцем? Як передати те, що відчував не ти, як передати примарний і співучий голос моря, як відтворити чари сотень спогадів — не його! — Мореплавця? Навіть самому собі, коли чари вже розвіялися, а блиск потьмянів, було важко усвідомити те, що кілька годин тому здавалося єдино можливим і навіть неминучим. Тож не дивно, що він так і не зміг пояснити Кротові, що з ним сталося.