Небавом до скромної сільської дороги долучився братик — невеликий сором’язливий канал, що, взявши дорогу за руку, слухняно побіг поруч, в усьому поклавшись на неї, але й він уперто не бажав розмовляти з незнайомцями.
— Хай їм біс! — спересердя вигукнув Жабс. — Принаймні, хоч одного можна бути певним. Дорога і канал звідкись тягнуться й кудись біжать. Жабсе, хлопчику мій, ти ж не казатимеш, що це не так! — І він, набравшись терпцю, закрокував над водяною крайкою.
Раптом з-поза закруту каналу важко вийшла самотня шкапа, вона ішла напружено, немов хотіла вирватися з невидимих лабетів. На шкапі була мотузяна упряж, від якої тягнулася линва, і коли та ступала крок, линва напиналася, а коли ставала, то линва опускалася у воду, а потім знову напиналася, і з неї крапали у воду перлинки води. Ось шкапа проминула Жабса, і той застиг, чекаючи, що далі пошле йому доля.
З приємним тихим дзюркотом води з-за крутого канального закруту випливла баржа з яскравим планширом і бечівником, на якій, сперши на румпель м’язисту руку, одиноко сиділа тілиста жінка у льняному чепці.
— Чудовий ранок, місіс! — озвалася вона до Жабса, порівнявшись із ним.
— Ваша правда, місіс! — чемно відповів Жабс, ідучи на одному рівні з бечівником. — Ранок і справді чудовий, але для тих, хто не в такій халепі, як я. Розумієте, в мене донька заміжня, і от присилає вона мені термінову депешу: кидай усе та мчи до мене. І от я йду й не знаю, що мені думати, та боюся, щоб не сталося найгіршого. Якщо ви матір, місіс, ви мене зрозумієте. Я кидаю всі справи — а я перу, я також праля, ви мабуть, бачите це, місіс, — лишаю малих дітей напризволяще, — а це такі паливоди, місіс, що гірших світ не бачив, — гублю дорогою всі гроші, збиваюся зі шляху, і вже навіть думати боюся, місіс, що може бути з моєю донею!
— А де саме вона живе, місіс? — поцікавилася жінка з баржі.
— Та тут недалеко від річки, місіс, — сказав Жабс. — Поблизу симпатичного маєтку, що зветься Жабс-хол, то десь у цих краях. Може, вам доводилося чути про Жабс-хол?
— Жабс-хол? О, та я ж туди пливу, — відповіла жінка. — За кілька миль цей канал впадає в річку, а Жабс-хол трохи нижче. Та там уже й пішки близька дорога. Сідайте до мене на баржу, я вас підвезу.
Вона причалила до берега, і Жабс — не звір, а сама скромність і вдячність — ступив на борт і, цілком задоволений, сів на палубу.
“Знову пощастило Жабсові! — радісно подумав він. — Як добре завжди бути переможцем!..”
— То ви, місіс, праля? — чемно запитала жінка з баржі, коли вони попливли далі. — Хороше заняття, скажу я вам, гадаю, ви погодитесь зі мною.
— А надто в цій окрузі, — не довго думаючи, бовкнув Жабс, — вся знать іде до мене, про інших і чути не хоче, хай би їм навіть доплачували, бо мене знають тільки з кращого боку. О, що-що, а справу свою я знаю, бо я все роблю сама. Прати, прасувати, крохмалити, підганяти вишукані сорочки джентльменам для світських раутів та вечорів — усюди я, все сама!
— Але ж не робите ви все самі, правда, місіс? — не без поваги в голосі спитала жінка.
— А, та в мене є дівчата, — бовкнув Жабс перше, що спало на думку. — У мене постійно працює двадцять місцевих дівчат. Та якби ви, місіс, знали, що то за дівчата! Більших ледацюг ще світ не бачив!
— От і я так кажу! — завзято підхопила жінка. — Та здається мені, ви легко ставите на місце тих непутящих! А ви дуже любите прати?
— До нестями! — безсоромно брехав Жабс. — Життя собі не уявляю без прання. Не знаю більшої насолоди. Це просто пісня! Не знаю, чи повірите ви мені, але прання мене навіть не втомлює!
— Це просто щастя, що я зустріла вас! — сказала жінка, явно щось надумавши. — Нам обом несказанно пощастило!
— Даруйте, але що ви хочете цим сказати? — Жабс відчув, що пахне смаленим.
— От візьмімо хоча б мене, — говорила далі жінка з баржі. — Я теж обожнюю прання, так само, як і ви. Я праля, і, хочеш не хочеш, а все мушу робити сама, от і кручуся, як білка в колесі. А візьмімо мого чоловіка: і за холодну воду не візьметься, ще й баржу мені передав, — нема коли й вгору глянути. Якщо відверто, то це не я, а він мав би бути тут, стернувати чи вести коня, добре ще, коневі вистачає розуму триматися дороги. А мій чоловіченько гукнув собаку та й повіявся кудись, казав, що спробує вполювати кроля на обід. Пообіцяв, що дожене мене біля шлюзу. Ну, так воно чи ні, та я йому не вірю, бо він із тим собакою, а пес ще гірший за нього. Та менше з тим. От як би все попрати?