— Отже, по шилінгу за копито? А чому саме чотири шилінги, чому не більше? О, ні, навіть думати забудь, щоб я продав такого красеня-коня за якісь чотири шилінги.
— Добре, — озвався циган, — слухай, що я скажу. Даю тобі п’ять шилінгів, це на три шилінги й шість пенсів більше, ніж справді коштує ця шкапа. І жодним пенсом більше.
Жабс надовго задумався. Кишки марша грають, у кишені ні шеляга, скільки до дому, ще не відомо, та й переслідувачі, може, й далі наступають на п’яти? А тут тобі п’ять шилінгів — цілий капітал. З іншого боку, не така вже й сума за коняку. Щоправда, дісталася вона йому даром, тож весь виторг за неї — чистий прибуток. Нарешті Жабс надумався і сказав:
— Цигане, слухай, що я тобі скажу! Або пристаєш на мої умови, або ні. Ти даєш мені шість шилінгів і шестипенсовик зверху, крім того, годуєш мене сніданком зі свого казана, який так апетитно пахне. Ти даєш мені стільки їжі, скільки я з’їм за один присід. А я віддаю тобі свого молодого, повного сил коня, а до нього — розкішну упряж і все інше причандалля, яке ти бачиш на ній. Віддаю за так, задурно. Якщо тебе це не влаштовує, кажи як є, і я відразу їду звідси. Маю тут неподалік одного знайомого, який вже кілька років просить, щоб я продав йому коня.
Циган невдоволено забурчав, сказав, що ще кілька таких оборудок — і він піде по світу з торбою, та врешті-решт сягнув рукою до глибокої кишені у штанях, витяг брудну полотняну торбину, відрахував шість шилінгів і шестипенсовик та тицьнув їх Жабсу. Потім він пірнув у кибитку, а коли з’явився знову, в руках його були велика залізна миска, ніж, виделка і ложка.
Він перехилив казан і всипав у миску гарячої, густої печені. То була справді найкраща печеня у світі, чого тут тільки не було: куріпка, заєць, кролик, шотландська куріпка, цісарка, ще щось незрозуміле. Жабс, мало не заплакавши, поставив миску собі на коліна і їв, їв та їв, весь час просив добавки, і циган жодного разу йому не відмовив. Жабс їв і думав, що ще ніколи у житті він не снідав так смачно.
Жабс їв, поки лізло, а коли нарешті він натрапезувався, то став прощатися з циганом, не забув зронити сльозу й за шкапою. Циган, який непогано знав місцевість біля річки, показав йому дорогу, і Жабс у найкращому гуморі продовжив свій шлях. Це був зовсім не той Жабс, що годину тому. Яскраво світило сонце, мокрий одяг на ньому висох, у кишені знову брязкали гроші, кожен крок наближав до дому, до друзів і спокійного затишку, а ще, і це, мабуть, було найголовнішим, він добряче поснідав гарячою стравою, і до Жабса знов повернулося почуття власної величі, сили і впевненості у собі.
Весело ступаючи дорогою, він згадував свої пригоди та поневіряння, пригадував, як знаходив вихід із, здавалось би, безвихідних становищ, і його знову переповнювали пиха та самовдоволення.
— Хо-хо! — казав він сам собі, бундючно задираючи носа. — Який я, Жабс, меткий! На всьому світі не знайдете звіра, рівного мені за розумом! Недоброзичливці запроторили мене за ґрати, оточили вартою, день і ніч не зводили з мене очей, а я прослизнув повз усіх, бо для мене немає нічого неможливого і я нікого не боюся. Вони гналися за мною на паровозі, з полісменами, з револьверами, а я просто клацнув пальцями у них перед носом, розсміявся та й розчинився у повітрі. А потім мені не пощастило, і тлуста лиха тітка вкинула мене в канал. Та що це їй дало? Я доплив до берега, забрав у неї шкапу та й поскакав на ній, а вона залишилася з носом. Шкапу я продав, заробив грошенят, та ще й поснідав смачно. Хо-хо! Я Жабс, вродливий, знаменитий, удатний Жабс!
І він так надувся від пихи, що отак, на ходу, склав про себе хвалебну пісеньку і ну її горлати на всю губу, хоч слухачів, крім нього самого, навколо не було. Мабуть, жоден звір на світі не співав собі такої похвальби.