— Кріт і Борсук сиділи біля каміну в курилці, розповідали один одному всякі оказії і нічого не підозрювали, бо в таку ніч усе живе сидить удома. Аж тут ці кровожерливі бестії ввірвалися у двері й зусібіч накинулись на них. Наші друзі бились, як могли, та що б вони зробили проти такої зграї? Зброї ніякої, захопили зненацька, та ще й нападників сотні та сотні? Вони схопили Крота з Борсуком, відлупцювали їх палицями та викинули надвір, у мокру холоднечу, ще й кричали навздогін таке, що навіть згадувати прикро!
Тут нечулий Жабс захихотів, але потім спробував опанувати себе і став надзвичайно серйозним.
— Відтоді зайди з Дикого Пралісу так і живуть у Жабс-холі, — сказав Ондатр. — А як вони там поводяться! Півдня валяються у ліжку, снідають, коли заманеться, а в домі, мені казали, такий гармидер, що страшно й подумати! Жеруть твої припаси, п’ють твоє питво, кпинять із тебе, співають сороміцьких пісень про… ну, про тюрми, магістрати, про полісменів, про тебе… паскудні пісеньки, і гумору в тих співах — ні на гріш. І патякають перед прислугою, що житимуть там вічно.
— Що?! — скричав Жабс, зриваючись на ноги і хапаючись за кийка. — О, дайте мені це побачити!
— Нічого в тебе не вийде! — гукнув навздогін йому Ондатр. — Краще повернися й не лізь. Влипнеш у халепу, і нічого більше.
Та Жабс уже пішов, і втримати його було неможливо. Він рішуче крокував дорогою, закинувши палицю на плече, сердито сопів і бурмотів щось під ніс, поки не дістався до парадної брами. І тут з-за частоколу раптом виткнувся довгий жовтий тхір з рушницею.
— Стій! Хто йде? — гаркнув тхір.
— Пішов геть! — скипів Жабс. — Ти хто такий? Ану виходь негайно, бо зараз…
Тхір, нічого не кажучи, приклав до плеча рушницю, Жабс, від гріха подалі, кинувся на землю, і — бах! — куля просвистіла десь над вухом.
Спантеличений таким прийомом, Жабс зірвався на ноги і рвонув, як підпалений, по дорозі. Він біг і чув, як регоче за його спиною тхір, а потім до цього реготу додався чийсь тоненький, бридкий смішок.
Він повернувся до Ондатра чорний, як туча, і розповів усе, що сталося.
— А я тобі що казав? — мовив Ондатр. — Навіть не потикайся. Там повно вартових, і всі озброєні. Не поспішай, ще не час.
Та Жабс не був би Жабсом, якби здався так легко. Він вивів човна і поплив униз за течією, туди, де збігав до води його сад.
Коли показалося старе помістя, Жабс опустив весла і став уважно роздивлятися довкола. На перший погляд, усюди було тихо й мирно, ніде нікого не видно.
Він бачив весь фасад Жабс-холу, що пломенів у вечірній заграві, голубів, що парами сиділи на даху, дерева, що рядочком стояли попід рівненькою лінією покрівлі, дах, яскраві плями квітів, струмок, що біг від човнового навісу, невеличку дерев’яну кладку понад ним, і всюди було тихо, ніде ні душі.
Мабуть, спершу треба дістатися до човнового навісу, подумав Жабс. І він дуже обережно погріб до струмкового устя. Човен вже пропливав під кладкою, коли де — бах! — зверху впав великий камінь і наскрізь пробив дно в човні. Той відразу ж став наповнюватися водою та осідати, і Жабс опинився по коліно у воді. Він зиркнув вгору і побачив на мості двох горностаїв, які стояли, спершись на поруччя, і відверто веселилися, дивлячись на Жабса.
— Жабчику, наступний камінь полетить тобі в голову! — прокричали йому горностаї.
Обурений Жабс поплив до берега, а горностаї реготали й реготали, підтримуючи один одного, потім замовкали, а там знову сміялися, поки з ними не сталося подвійної істерики — себто по істериці на брата.
Зворотний шлях — а він був не з легких — Жабсові довелося проробити пішки, і знов рапортувати Ондатрові про невдалу спробу.
— Ну я що тобі казав? — не став церемонитись Ондатр. — А тепер подумай сам! Як ти повівся і що розумного зробив? Спаскудив мого улюбленого човна, так?! Зіпсував чудовий костюм, якого я тобі дав! Далебі, Жабсе, мені просто дивно, як при такій важкій вдачі тобі ще вдається з кимось дружити!
Жабс відразу ж визнав, що був неправий і поводився як дурень, усвідомив свої огріхи та став щиро вибачатися перед Ондатром і за потопленого човна, і за зіпсований костюм, а на кінець усе залагодив, сказавши з покірливістю (яка завжди обеззброювала критично налаштованих друзів і повертала Жабсу їхню прихильність):
— Ондатрику! Я бачу, що був упертим і свавільним. Повір мені, віднині я буду сама слухняність, я жодного кроку не ступлю, не спитавши вашої розумної поради та не дочекавшись повного схвалення!