— Справи кепські, як і слід було сподіватися, — понуро мовив Кріт, — а що зробити… Не зійти мені з цього місця, якщо я це знаю! І я, і Борсук ходили, блудили коло маєтку і вдень, і вночі, і всюди одне й те ж. Куди не сунься, всюди патрулі, скрізь на тебе наставлені рушниці, вся вартова звірина напоготові, а коли вони нас помічають, то регочуть як дурні!.. Ось що найприкріше!
— Не з медом, що й казати, — зауважив Ондатр, глибоко замислившись. — Але, по-моєму, у мене починає вимальовуватися план того, що слід робити Жабсові. Ось що я скажу. Йому слід було б…
— Ні, нічого йому не слід! — перебив його Кріт із набитим ротом. — Нічого такого! Ти не розумієш! Як щось і треба робити, то…
— Ага, я вам робитиму! — закричав, нервуючись, Жабс. — Бракувало мені, щоб ще й ви мною командували! Мова йде про мій маєток, і я точно знаю, що треба робити. Я збираюся…
Тут вони заговорили всі троє, в кімнаті зчинився гармидер, який затих лише тоді, коли високий сухий голос вигукнув:
— Гей, ви, ану замовкли всі негайно! — і відразу всі втихли.
Кричав Борсук, що, дожувавши свого пирога, тепер розвернувся у кріслі і суворо дивився на них. Побачивши, що йому вдалося привернути їхню увагу і що від нього явно чекають якихось слів, Борсук знов обернувся до столу і потягнувся по сир. Цей красень-звір користувався настільки великою повагою, що поки він не скінчив трапези, поки не змахнув крихти з колін, ніхто навіть слова не зронив. Жабс сидів, як на голках, а Ондатр весь час намагався його вкоськати.
Покінчивши з вечерею, Борсук устав з-за столу, підійшов до каміну і про щось замислився. Аж ось нарешті він заговорив.
— Жабсе! — говорив Борсук. — Ти дошкульне, непосидюще непорозуміння! Тобі не соромно за себе? Що, по-твоєму, сказав би твій батько, з яким я стільки дружив, якби він був сьогодні тут і чув про всі твої “подвиги”?
Жабс, який сидів з ногами на дивані, впав ниць і затрусився від сліз каяття.
— Ну-ну! — пом’якшив тон Борсук. — Не побивайся так. Годі сліз. Забудьмо старі кривди, подумаймо краще, що робити зараз. Кріт цілком правий. Горностаї не сплять, вони там на кожному розі, а це найкраща сторожа у світі. Про атаку в лоб не може бути й мови, так їх нам нізащо не подужати.
— Це кінець, — ридав Жабс, зрошуючи слізьми диванні подушки. — Я заберуся звідси, запишуся в солдати і більше вже ніколи не побачу свого милого Жабс-холу!
— Жабсе, не розпускай нюні! — суворо сказав Борсук. — Твій маєток не конче брати штурмом, є й інші способи повернути його. Я ще не все сказав. А тепер відкрию тобі велику таємницю.
Жабс повільно підвівся і витер очі від сліз. Його страх як вабили різні таємниці, хоч він ніколи не міг тримати язика за зубами, а ще йому подобався неправедний трепет, який він переживав щоразу, видаючи кому-небудь секрет, а надто після урочистих обіцянок нікому його не розголошувати.
— Від річки до Жабс-холу веде підземний хід, — значущо мовив Борсук, — він проходить десь тут поряд і виходить у самій середині помісти.
— Борсуче, то все дурниці! — доволі легковажно мовив Жабс. — Ти наслухався тих побрехеньок, якими повен кожен шинок у тутешній окрузі. Я знаю Жабс-хол до останньої шпарини і всередині, і зовні, але нічого подібного там немає, запевняю тебе!
— Юний мій друже, — мовив Борсук суворіше, — твій батько, а він був гідним звіром, куди більш гідним від декого, — був моїм близьким другом, і він розповідав мені багато такого, що й не подумав би розповідати синові. Тож саме він розповів про цей підземний хід — ні, то не він його копав, це зробили за сотні літ до того, як він тут оселився, але твій батько облаштував його, почистив, бо думав, що той ще може на щось знадобитися, в разі якоїсь небезпеки чи крайньої необхідності. Він навіть показав мені цей хід і попросив: “Ніколи не показуй його Жабсові. Хлопець він непоганий, але надто легковажний і ненадійний, а ще язика не тримає за зубами. Як виникне якась загроза і знадобиться підземний хід, тоді повідаєш йому цю таємницю. Але не раніше!”
Ондатр із Кротом зиркнули на Жабса, побачити, як він сприйняв таку звістку. Той спершу нібито надувся, та дуже скоро відійшов, бо мав таки геть незлостиву вдачу.
— Ну-ну, — промовив він, — мабуть, я й справді трохи базікало. Такій знаменитості, як я… до мене ж ходять друзі… ми жартуємо, змагаємося в дотепності, оповідаємо кумедні історії… ну щось із язика та й злетить. У мене ж дар підтримувати бесіду. Мені навіть казали, що я міг би зробити у себе салон, не знаю, правда, що це. Ну та добре. Продовжуй, Борсуче. То як нам згодиться твій лаз?