І так він бурмотів щоразу, коли в їхньому спорядженні з’являлося щось нове, і здавалося, цьому не буде кінця-краю. Тоді Кріт узяв Жабса під ручку, вивів його на свіже повітря, запхав у плетене крісло і змусив викласти усі свої пригоди від початку до кінця. Жабс охоче відгукнувся на цю пропозицію. Кріт був вдячним слухачем, а скептиків, які могли би піддати сумніву сказане Жабсом чи просто підняти його на сміх, поряд не було, і Жабс дав повну волю своїй фантазії. Насправді більшість із розказаного ним було з розряду того, “що могло б статися, якби я вчасно про це подумав, а не на десять хвилин пізніше”. Такі пригоди завжди кращі й мальовничіші, та, зрештою, чому б нам не ставитися до них так само, як і до тих, не вельми гарних, пригод, які стаються з нами насправді?
Розділ дванадцятий
КІНЕЦЬ ОДІССЕЇ
Коли засутеніло, Ондатр, сама піднесеність і таємничість, знову зібрав усіх у вітальні, підвів кожного до його купки спорядження і заходився готувати друзів до вилазки. Він працював дуже серйозно та зосереджено, і справа ця потребувала чимало часу. Спершу слід було перехопити кожного поясом, тоді всім за пояс треба було запхати мечі, а з іншого боку — для рівноваги — абордажні шаблі. Потім пристебнути по парі пістолетів та полісменському кийку, по кілька пар наручників, бинти та пластирі, баклагу та сумку з бутербродами. Борсук, спостерігаючи за його стараннями, добродушно посміювався та казав:
— Добре, Ондатрику! Тебе воно тішить, а мені не зашкодить. Мені по самі вуха вистачило б оцього кийка, щоб зробити те, що я маю зробити.
На що Ондатр тільки відказав:
— Даруй, Борсуче, але я не хочу, щоб ти потім картав мене й казав, що я про щось забув!
Коли всі були вже споряджені, Борсук узяв в одну лапу потайного ліхтаря, у другій міцно затиснув замашного кийка і мовив:
— А тепер ходімо за мною! Першим Кріт, бо я ним дуже задоволений, за ним Ондатр, а замикає Жабс. І дивися мені, Жабсе! Не патякай, як ти вмієш, бо миттю відішлю назад!
Жабс так боявся, щоб його не кинули самого, що, не сперечаючись, став туди, куди було сказано, і вони рушили.
Спершу Борсук вів їх над річкою, потім різко розвернувся біля якоїсь нори в березі, над самою водою, і зник у ній. Кріт з Ондатром безмовно пішли слідом, зникнувши під землею так само несподівано, як і Борсук.
Жабс не був би Жабсом, якби не послизнувся на рівному місці та не плюхнувся у воду, здійнявши купу бризок і перелякано заверещавши. Друзі швиденько витягли його з води, нашвидкуруч викрутили, витерли, заспокоїли й поставили на ноги.
Борсук не на жарт розсердився і сказав, що якщо Жабс знову почне клеїти дурня, його вже точно ніхто нікуди не візьме.
Нарешті всі зайшли до підземного ходу, і почалася справжня військова експедиція!
У підземеллі було холодно, темно, вогко, низько й вузько, і нещасний Жабс став тремтіти, чи то від страху перед невідомим, чи то просто від вогкості. Ліхтар моргав далеко попереду, і Жабс, не бачачи нічого, хоч-не-хоч, а почав відставати. Аж ось він почув, як застережливо кричить Ондатр:
— Жабчику, давай же! — і його охопив страх, що він останній, сам у темряві, тож він так “дав”, що з розгону врізався в Ондатра, Ондатр у Крота, а Кріт у Борсука, і все на мить перемішалося. Борсук подумав, що на них напали ззаду, і, не ризикуючи вимахувати в тісноті кийком або шаблею, схопив пістолет і ледь не всадив у Жабса кулю. Розібравшись, що сталося, він розсердився ще дужче і сказав:
— Це вже все! Тепер обридливе Жабисько нікуди з нами не піде!
Жабс розпустив нюні, Кріт із Ондатром урочисто пообіцяли, що він більше не буде, і коли врешті Борсука вдалося ублагати, експедиція рушила далі.
Цього разу колону замикав Ондатр, котрий міцно тримав Жабса за плече.
Отак вони чалапали навпомацки, прислухаючись до найменшого шелесту і тримаючи руки на пістолетах, поки не озвався Борсук:
— Вже мав би бути бенкетний зал.
І тільки він оце сказав, як усі почули приглушені звуки — гамір, гупання по підлозі та грюкання по столах. Шуміли над самою головою. До Жабса знову повернулися його страхи, Борсук же просто сказав:
— Ті ласиці щось виробляють!
Тунель побіг угору. Вони пройшли ще трохи, і шум залунав знову, цього разу вже дуже чітко, над самісінькими головами.
— Ура-а-а, ура-а-а, ура-а-а, ура-а-а! — кричали ласиці та тупотіли крихітними ніжками по долівці, дзенькали келихами, а їхні маленькі кулачки гримали по стільницях.
— Ото вже веселяться! — зауважив Борсук. — Ну ж бо, не баріться!