— Ура! — і знову: — Уура-а! Ура-а! — І ну витанцьовувати, заточуючись у глибокому снігу.
— Що ти там знайшов, Щурику? — гукнув Кріт, який не переставав розтирати поранену ногу.
— Підійди глянь! — радісно відказав Щур, загинаючи в танку нові колінця.
Кріт зашкутильгав до нього й подивився уважно, куди показував Щур.
— Ну , — спроквола проказав він, — бачу, добре бачу. Я таке бачив уже сотні разів. Звичайнісінька річ, я б сказав. Скребачка, щоб зчищати грязюку з ніг перед дверима! Ну й що з того? Теж мені — танцювати джигу через якусь там скребачку!
— Але невже ти не розумієш, що вона означає, ти, недоумкувате звірятко? — сердито кинув Щур.
— Чого ж, розумію, — відказав Кріт. — Вона означає тільки те, що якийсь безголовий забудько залишив свою скребачку в самісіньких нетрях Старого Лісу, якраз там, де за неї напевно хтось зачепиться. Я б сказав, що він вчинив дуже необачно. Коли повернуся додому, неодмінно поскаржуся кому слід... або ще комусь... От побачиш!
— Ой леле! Ой лелечко! — аж зойкнув Щур, лютуючи, що його друг такий тупоголовий. — Годі патякати, краще допомагай розгрібати! — І знову взявся до роботи так, що аж сніг летів хмарою.
Він таки добряче намучився, поки нарешті їхнім очам відкрилася стара постілка для витирання ніг.
— Ну, що я тобі казав? — переможно вигукнув Щур.
— Зовсім нічого, — озвався Кріт цілком щиро. — Ми, схоже, знайшли ще одну річ домашнього вжитку, ні на що не придатну, тому її і викинуто. А ти, бачу, радий-радісінький. Краще б затанцював свою джигу десь далі, коли б знайшов щось справді путнє і дав йому раду. Може, таки виборсаємося з цієї халепи, якщо не гаятимемо часу біля купи всілякого непотребу. Ми що, можемо з їсти цю постілку? Чи лягти па ній спати? Чи сісти на неї і помчати додому, як на санках? Гей, ти мене чуєш, нестерпний гризуне?
— Ти... хочеш... сказати... — нервував Щур, — що ця постілка ні про що не говорить?
Кріт зовсім образився:
— Щуре, от що: я гадаю, досить нам уже цих дурниць. Де ти чув, щоб постілки коли-небудь говорили? Вони не вміють говорити. Вони існують зовсім не для того. Постілки добре знають своє місце.
— А тепер послухай ти, твердолоба тварино, — відрубав Щур. Він розсердився не на жарт. — Бо це вже занадто! Ні слова більше — тільки шкрябай і рий, вигрібай і шукай довкола, особливо на узбіччі цього пагорка, якщо ти справді хочеш сьогодні висушитись і спати в теплі; бо це наша остання можливість!
І Щур завзято кинувся до найближчої кучугури, штрикаючи її своїм дрюком, а потім заходився несамовито копати. Кріт теж ретельно розгрібав сніг, але більше для того, щоб догодити Щурові, бо гадав, що його любого друга пойняла якась маячня.
Ще хвилин десять наполегливої праці, і ось від удару Щурової палиці в одному місці раптом почувся глухий звук. Щур довбав і довбав у тому місці, поки не пробив дірку й не намацав там лапкою пустоту. Тоді гукнув на допомогу Крота. Обоє добряче напрацювалися, поки зрештою наслідок їхніх зусиль у всій красі постав перед очима враженого недовірка Крота.
У стіні того, що здавалося їм сніговим заметом, вони побачили невеличкі, але міцні двері, пофарбовані в темно-зелений колір. Збоку звисала залізна ручка дзвоника, а трохи нижче виднілася маленька мідна пластинка, на якій були вирізьблені чіткі великі літери. При місячному світлі вони прочитали:
«ПАН БОРСУК»
Кріт від подиву й захвату аж беркицьнув на сніг.
— Щуре, — мовив він голосом, сповненим каяття, — ти просто диво! Справжнє диво, ось хто ти. Тепер я бачу! Твоя світла голова доводила це раз по раз відтоді, як я впав і порізав собі ногу. А ти тільки глянув на рану, і одразу твій могутній розум сказав тобі: «Скребачка!» Тоді ти пошукав і знайшов ту саму скребачку, що мене поранила! І що ж, ти на цьому зупинився? Ні.
Багато кого це б цілком задовольнило, тільки не тебе. Твій розум не заспокоївся. «Дайте лишень мені знайти постілку, — мовив ти собі,— і мій здогад підтвердиться!» І, звичайно, ти знайшов ту постілку. Ти такий кмітливий, що, я певен, знайдеш усе на світі, як захочеш. «Отже, — сказав ти, — десь тут мають бути й двері, я вже бачу, які вони. Виходить, нічого більше не залишається, як знайти їх!» Авжеж, я читав у книжках про таке, але на власні очі бачити не доводилось. Ти повинен бути там, де тебе належно цінуватимуть. А серед нас, йолопів, ти себе просто марнуєш. Якби я мав твою голову, Щурику...
— Та оскільки ти її не маєш, — не дуже чемно урвав його Щур,- то, певно, збираєшся сидіти на снігу й базікати цілу ніч? Мерщій вставай та чіпляйся за цей дзвоник, що висить у тебе перед носом, і смикай що є сили, як на гвалт, а я стукатиму!