Щур заходився гатити в двері ломакою, а Кріт підстрибнув до ручки дзвоника, вчепився в неї і почав розгойдуватися, відштовхуючись від землі задніми ногами, і десь дуже далеко почулося слабеньке дзеленчання.
Розділ 4 ПАН БОРСУК
Вони терпляче ждали, як їм здалося, цілу вічність, тупцюючи на снігу, щоб зігріти ноги. Аж ось почулося повільне човгання, що наближалося до дверей. Кріт сказав Щурові, що, мабуть, хтось іде в повстяних капцях, завеликих та ще й дуже стоптаних; це стало доказом Кротової кмітливості, бо, як виявилося, так воно й було насправді.
Заскреготів засув, і двері трохи прочинилися — якраз настільки, щоб помітити довгий писок і блиск сонних очей.
— От що: коли знову буде те саме, — проказав хрипкий недовірливий голос, — то я вже не на жарт розсерджуся. Хто в цю пору турбує звірів, та ще такої ночі? Ну?
— Ой, Борсуче! — скрикнув Щур. — Пусти нас, будь ласка. Це я, Щур, і мій приятель Кріт. Ми заблукали в цій сніговиці.
— Так це ти, Щурику, любий мій хлопче! — вигукнув Борсук уже зовсім іншим голосом. — Заходьте, заходьте мерщій. Ви ж, певно, вже зовсім пропадаєте. Треба ж! Заблукали серед снігу! Та ще й у Старому Лісі, і в таку пізню годину. Ну прошу, прошу.
Двійко звірят притьмом ускочили до хати, мало не збивши одне одного з ніг. Вони почули, як позаду грюкнули двері, на превелику їхню радість та полегкість.
Борсук, у довгому домашньому халаті та в капцях, справді дуже стоптаних, тримав у лапі масивний свічник: певно, вже збирався до сну, коли вони його потурбували. Він лагідно дивився на гостей і гладив обох по голові.
— Сьогодні не така ніч, щоб малі звірята могли перебути її надворі, — по-батьківському буркотів він. — Невже ти, Щурику, знову взявся за свої молодечі витівки?.. Ну чого ж ми стоїмо? Ходімо на кухню. Там у мене палає вогнище, і вечеря є, і все інше.
Він зачовгав попереду, освітлюючи їм дорогу, а вони рушили слідом, нетерпляче підштовхуючи один одного — немовби наперед смакували щось, — довгим, темним і, сказати правду, страшенно занедбаним коридором, поки опинились у вітальні — невеликій круглій залі, звідки на всі боки розходилися невиразні у темряві довгі, схожі на тунелі відгалуження — заплутані, таємничі й, здавалося, безконечні. Окрім цього у залі було кілька міцних дубових дверей. Одні з них Борсук широко розчинив, і гості відразу опинились у теплому затишку великої кухні, освітленої сяйвом жаркого вогнища.
Підлога була з червоної цегли, вже добряче вичовганої, у великому каміні весело палахкотів вогонь; обабіч у стіні ховалися два дуже затишних запічки, де й натяку не було на протяг. Двоє зручних крісел з високими спинками стояли одне проти одного біля каміна і ніби запрошували до цікавої, дружньої бесіди. Посеред кімнати височів довгий стіл із неструганих дощок, покладених на козли, а вздовж нього з обох боків стояли довгі лави.
На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лежали рештки Борсукової вечері, простої, але щедрої. На полицях шафи в найдальшому кутку кімнати зблискував бездоганно чистий посуд, а з бантини над головою звивали окости, жмутки сушених трав, вінки цибулі та кошики з яйцями. Здавалося, саме тут сміливці могли б правити бучний бенкет на честь своєї перемоги, втомлені женці, повсідавшись на ослонах біля столу, весело, з піснями відзначити свято Врожаю, а двоє чи троє невибагливих друзів, зручно вмостившись, просто повечеряти, покурити й поговорити у затишку собі на втіху. Червона цегляна підлога всміхалася до закуреної стелі. Лискучі від довгого вжитку дубові лави весело перезиралися між собою; на полицях у шафі тарілки загравали із сусідами-горщиками, а заводіяка вогонь стрибав у каміні й під’юджував усіх підряд.
Добрий Борсук посадовив їх на лаву, ближче до вогню, і звелів зняти мокрий одяг та черевики. Потім приніс халати й капці, сам обмив Кротові ногу теплою водою, наклав на рану липкий пластир, і той враз відчув себе так, ніби з ним нічого й не трапилось, а то ще й краще. Огорнуті світлом та теплом, вони швидко зігрілися, висохли й тепер сиділи, простягши потомлені ноги, з насолодою дослухаючись до приємного дзенькоту посуду на столі позад себе. Звірята неначе після страхітливого урагану опинились у тихій гавані, і їм уже здавалося, що той холоднючий, непролазний Старий Ліс, з якого вони щойно вибралися, лишився десь далеко-далеко, а всі їхні страждання — тільки напівзабутий сон.
Вони зовсім оговтались, коли Борсук покликав їх до столу, на якому все було готове до трапези. Вони давно вже добряче зголодніли, та коли побачили, яка розкішна вечеря чекає на них, єдине, чого вони не могли вирішити: до яких страв — а все на столі було таке принадливе! — взятися передусім, а які люб’язно зачекають, поки в гостей з’явиться нагода покуштувати і їх.