Деякий час було не до розмов, а коли звірята все ж намагалися говорити, то це був просто сміх, бо як говорити з набитим ротом! Але Борсук не звертав на те уваги, так само, як і на лікті, покладені на стіл, чи на те, що всі розмовляють разом. Сам він завжди уникав компаній, тож був певен, що на такі речі не слід особливо зважати. (Ми з вами, звичайно, знаємо, що це думка хибна і що він дивився на справу надто спрощено, бо це все-таки дещо важить, але чому саме — довго пояснювати.) Господар сидів у своєму кріслі на чільному місці за столом і час від часу статечно кивав головою, коли звірята оповідали про свої пригоди; ніщо, здавалося, його не дивувало й не обурювало, жодного разу він не докинув: «А що я казав» чи «От про це я завжди попереджаю», — і не зауважив, що їм треба було діяти так чи отак або ні в якому разі не робити того й того. Тож Кротові він подобався дедалі більше.
Коли вечеря нарешті скінчилася, Кріт і Щур відчули, що шкури в них не просто врятовані, а й натяглися, мов на барабані, і що тепер їм на все начхати; вони сиділи біля каміна, який пашів жаром, і ще раз подумали, яка то радість гомоніти отак разом допізна, отак безжурно й от у такій ситості; коли вони трохи побалакали про всяку всячину, Борсук раптом мовив приязно:
— Ну, гаразд! А що новенького у ваших краях? Як там ведеться нашому любому Жабі?
— Між кепсько і дуже кепсько, — поважно відповів Щур. Кріт у цей час ніжився на лаві біля вогню, задерши п’яти вище голови, але намагаючись прибрати поважного й сумного вигляду. — На тому тижні була ще одна аварія, причому дуже серйозна. Розумієш, він хоче водити машину власноручно, а сам же зовсім не здатний до того. Найняв би собі порядного, надійного, досвідченого водія, платив би йому як слід та доручив усі ті справи, то все було б гаразд. Але де там. Забрав собі в голову, що він — природжений водій, тож, мовляв, його нема чого вчити. Звідси й усі лиха.
— Скільки ж їх у нього? — похмуро спитав Борсук.
— Аварій чи машин? — перепитав Щур. — А втім, як на Жабу — то це одне й те саме. Ця — вже сьома. А щодо інших... Ти знаєш Жабину каретню? Так от, вона завалена, ну просто завалена уламками його автомобілів, і всі уламки не більші від твого капелюха! Оце й усе, що можна сказати про шість попередніх — більше нема чого розповідати.
— Він уже тричі побував у лікарні, — докинув слово Кріт, — а до всього ще й мусить платити штраф, та такий, що аж страх бере!
— Атож, це ще одна халепа, — вів далі Щур. — Жаба в нас заможний, усі те знають, але ж не мільйонер. З нього ніколи не вийде вправного водія, а він Ще й нехтує всі закони та правила. Рано чи пізно або вб’ється на смерть, або покалічиться,
інвалідом стане на все життя. Борсуче! Ми ж йому друзі, невже не придумаємо ради?
Борсук на хвилину замислився.
— Слухайте! — нарешті промовив він, причому досить суворо. — Ви ж, напевно, знаєте, що зараз я нічим зарадити не можу?
Його друзі погодилися, цілком розуміючи, про що йдеться. Так уже велося серед звірят, що від жодного з них зимової пори ніхто не став би вимагати якогось рішучого, героїчного чи просто більш-менш активного вчинку. Вони всі взимку поринають у дрімоту, а дехто навіть міцно спить. Усіх присипляє негода, кого більше, кого менше; всі спочивають від тих трудних днів і ночей, коли кожен м’яз зазнавав граничної напруги і всі життєві сили працювали на повну потужність.
— Ну то що ж, так і буде! — казав далі Борсук. — Зате коли сонце поверне на весну й ночі стануть коротшими, коли десь опівночі раптом прокинешся і відчуєш якийсь неспокій, бажання підхопитися на ноги й узятися до діла вже на світанку, а то й раніше... Та ви й самі знаєте!..
Обоє друзів поважно кивнули. Бо ж вони таки знали!
— Так от, — вів далі Борсук, — тоді ми, тобто ти, я та ось наш приятель Кріт, приструнчимо як слід того Жабу. Не потерпимо вже ніяких дурниць. Ми навернемо його до пуття — як треба буде, то й силою. Змусимо Жабу взятися за розум. Ой Щуре, та ти ж спиш!
— Я? Ні! — стрепенувся Щур.
— Він уже чи не тричі засинав, поки вечеряли, — засміявся Кріт, котрий сам почувався на диво жваво й бадьоро. А справа, звичайно, була в тому, що Кріт і народився, й виховувався під землею і в Борсуковій оселі чув себе як удома; що ж до Щура, то він звик спати в кімнаті, відчинені вікна якої виходили на прохолодну, бистру річку, і його тутешня атмосфера гнітила й заколисувала.
— Час уже й нам лягати спати. — Борсук підвівся і взяв свічник. — Ходіть обидва за мною, я покажу вам ваш покій. І не зривайтеся завтра дуже рано — сніданок буде, коли забажаєте.