Він провів звірят у довгасту кімнату, схожу трохи на спальню, а трохи — на комору. Борсукові зимові припаси, які в цьому домі можна було бачити всюди, займали півкімнати — купи яблук, ріпи та картоплі, повні кошики горіхів, глечики з медом... Однак два маленьких білих ліжка на вільній половині були такі м'які і так вабили до себе, а укривала на них, хоч і грубі, такі чисті і так чудово пахли лавандою, що Кріт з Водяним Щуром миттю роздяглися й пірнули у простирадла, відчуваючи безмежну радість і насолоду.
Як і порадив їм добрий Борсук, наступного ранку двоє друзів вийшли снідати дуже пізно. На кухні палало яскраве полум’я в печі; двійко маленьких їжачків, сидячи на ослоні біля столу, їли вівсяну кашу з дерев’яних полумисків. Коли Кріт зі Щуром увійшли, їжачки поклали ложки, підвелися й чемно схилили голови, вітаючись.
— Сидіть, сидіть, — приязно мовив Щур, — смачного вам. Звідки ви прибули, молоді люди? Мабуть, заблукали в цьому снігу?
— Так, з вашого дозволу, сер, — шанобливо озвався старший їжачок. — Ми з малим Біллі — ось із ним — усе шукали стежку до школи... Мама, певно, гадає, що ми давно там, бо ж була така гарна погода... Ну й, звичайно, сер, ми заблукали, а Віллі від страху став плакати, бо він ще малий і всього боїться. А потім наткнулися на задні двері пана Борсука й набралися зухвальства постукати, сер, бо пан Борсук має добре серце, всі знають...
— Атож, — погодився Щур і відрізав скибочку шинки. Кріт тим часом укидав яйця до каструлі. — А як там зараз надворі? До речі, можеш не так часто казати мені «сер», — додав він.
— Страшенно погано, сер, страшенно глибокий сніг випав, — відповів їжачок. — Сьогодні ніяк не можна виходити таким маленьким джентльменам, як ви.
— А де пан Борсук? — поцікавився Кріт, який саме ставив на вогонь кавник.
— Шановний господар пішов до своєї науки, сер, — відповів їжачок, — і сказав, щоб його ні в якому разі не турбували, бо він зранку буде вельми зайнятий.
Присутні, певна річ, поставилися до такого пояснення з цілковитим розумінням. Нічого не вдієш — як ми вже говорили: коли півроку живеш надзвичайно активно, то другі півроку дрімаєш, а то й зовсім спиш. Але і в цю пору не можна весь час виправдовувати своє безділля сонливістю, особливо якщо треба щось зробити для себе чи для кого іншого. Вибачатися набридає. Звірятам було ясно, що Борсук, добре поснідавши, зайнявся «наукою», тобто вмостився в кріслі, поклавши ногу на ногу, накрив собі писок червоною бавовняною хусткою та й поринув у «заняття» — як і щодня в цю пору року.
Біля парадних дверей голосно задзеленчав дзвоник, і Щур, який геть вимазався, готуючи собі бутерброд, послав Біллі, меншого їжачка, подивитися, хто там прийшов. У залі почулося гучне тупання, і ось уже Біллі ввів за собою Видру, котрий одразу ж кинувся до Щура з обіймами та вітальними вигуками.
— Та стривай! — прошамотів Щур, у якого був повен рот.
— Я таки сподівався побачити тебе тут живого й здорового, — весело промовив Видра. — Вони там на Високому Березі всі страшенно переполошилися. Приходжу сьогодні вранці, а мені кажуть: Щур не ночував удома і Кріт теж, чи не трапилося з ними чогось? А сліди ваші, звичайно, замело.
Та я знаю, що коли хто вскочить у халепу, то здебільшого йде до Борсука, принаймні Борсукові щось відомо. Тож я мерщій кинувся сюди через Старий Ліс і через сніг! Ой хлопці! Яка ж то була краса, коли я пробирався крізь замети, а над лісом з-поза чорних дерев сходило сонце! Йдеш собі, скрізь тихо-тихо, а тут раптом величезна шапка снігу з гілляки — шелесть, а тоді — гуп! Аж підскочиш з несподіванки, та тікати, щоб не присипало. Не знати звідки за ніч з’явилися цілі снігові палаци й печери, снігові мости, тераси, довгі, неначе фортечні вали. Якби мав час — от де побігав би та погрався! Гілки аж не витримують ваги й обламуються, скидаючи вниз цілі купи снігу. А на них одразу вмощуються усякі там дрозди й синиці, походжають нахабно й бундючно, наче то їхні купи. Пролітали над лісом навіть дикі гуси — високо в сірому небі, але якимось нерівним ключем. Потім покружляло над деревами кілька граків — оглядали щось; певно, їм не сподобалося, бо полетіли геть і дуже роздратовано галдикали. Але щоб зустрівся хтось, кого можна до пуття розпитати, — то де там! Десь на півдорозі натрапив на кролика — сидить на пеньку й вмиває лапою свою дурнувату морду. Бачили б ви, як він налякався, коли я підкрався ззаду й поклав свою важку правицю йому на плече. Довелося надавати йому ляпасів, щоб хоч трохи привести до тями. Врешті мені вдалося витягти з нього, що хтось із кролів учора ввечері бачив Крота в Старому Лісі. В усіх кролячих норах, казав він, тільки й розмов про те, як Кріт, найліпший приятель пана Щура, попав у скруту, як він збився з дороги і як «Ті» лякали його звідусіль і ще більше збивали на манівці. «То чому ж ви сиділи склавши лапки? — спитав я. — Хоч у вас і бракує клепки в голові, але ж вас тут не одна сотня бевзів, здорових і гладких, і нори у вас прорито в усіх напрямках. Ви могли б узяти його до себе, допомогти й зарадити. Чи хоча б озвалися до нього словом?» А він на те тільки: «Хто, ми? Зарадити? Ми, кролики?» То я дав йому ще одного ляпаса й прогнав геть. Що ти з нього візьмеш? Добре, хоч щось довідавсь. А якби пощастило зустріти когось із «Тих», я б узнав куди більше — а як ні, то вони б мене узнали!..