— Щурику, ну зупинися! — благав Кріт, захлинаючись від душевного болю. — Ти не розумієш! Це ж мій дім, мій любий дім! Я щойно відчув його запах. Мій дім десь тут, близько, зовсім близько. І я мушу йти до нього, мушу, мушу! Ой, зажди, Щурику!
Прошу, благаю тебе, зажди!
Та Щур уже був далеко попереду, надто далеко, щоб почути, що там гукає Кріт, надто далеко, щоб уловити тривогу й біль у його благанні. До того ж Щура непокоїла погода, бо й він дещо нанюшив — підозріло схоже на близьку хуртовину.
— Кроте, нам не можна зупинятися, повір мені! — гукнув він, повернувши голову назад. — Завтра прийдемо й подивимось, що там таке. А зараз ніколи, не можна гаяти часу — вже дуже пізно, ось-ось почнеться сніговій, а я погано розбираю дорогу! Мені потрібен твій нюх, Кроте, тож біжи мерщій сюди, ти ж хороший хлопець! — І Щур, не чекаючи на відповідь, заспішив далі.
Бідолашний Кріт залишився на дорозі сам-один. Серце йому краялося, він відчував, як десь глибоко в ньому визріває плач, щоб за хвилю вихопитися назовні нестримним риданням. Але навіть це не похитнуло його відданості другові. В нього ні на мить не зринула думка покинути Щура. А від рідної оселі линули струми, вони благали, заклинали, зрештою, владно наказували. Та він більше не затримувався в їхньому зачарованому колі. З болючою тугою, що розтинала душу, Кріт похилився до дороги й покірливо затюпав слідом за Щуром, а ледь чутні запахи ще довго переслідували його, дотикалися ніздрів і ніби дорікали йому за зрадливість та безсердечність.
Він насилу догнав незворушного Щура, який одразу завів безтурботну балачку про те, що вони робитимуть, коли повернуться додому, як він запалить камін у вітальні і що приготує на вечерю; він навіть не помічав, який задумливий та невеселий його товариш. Нарешті, коли вони чималенько вже пройшли, Щур зупинився біля кількох пнів край діброви, що тяглася вздовж дороги, і лагідно мовив:
— Кроте, голубе мій, ти, схоже, добряче втомився — все мовчиш і ледве ноги тягнеш. Сядьмо на хвилинку, спочиньмо. Сніг уже перестав, а додому рукою подати.
Кріт знесилено сів на пеньок, намагаючись узяти себе в руки, бо відчував, що от-от не витримає. Ридання, з яким він досі боровся, рвалося з грудей. Воно підступало до горла й таки вихопилось, і бідолашний Кріт зрештою перестав опиратися й заплакав — нестримно, безпорадно й щиро, бо раптом зрозумів, що втратив те, чого по-справжньому ще й не знайшов.
Щура здивував і налякав цей несамовитий напад розпачу, він якусь мить навіть не наважувався заговорити. А тоді промовив дуже тихо, заспокійливо:
— Що з тобою, хлопчику? Що сталося? Відкрий мені своє горе — може, я чим зараджу?
Сердешному Кротові несила було вимовити хоч слово, його тіпало від ридань, що рвали груди, перехоплювали подих, душили мову.
— Я знаю, що то вбога, темна халупа... — простогнав він нарешті. — Їй далеко до твоєї затишної хати... до прекрасного Жабиного палацу... чи до Борсукової диво-оселі... Але це моя, моя люба хатка... і я не можу без неї... а я втік і зовсім забув її... І раптом почув її запах... там, на дорозі, коли я кликав тебе, Щуре, а ти не слухав... І все відразу наплинуло на мене... Вона ж мені потрібна! Ой лишенько, лихо!.. А, ти не слухав, Щурику... І я мусив іти за тобою, хоча весь час чув той запах... я думав, от-от серце розірветься... Якби сходити туди й глянути хоч раз, Щурику, — лише один раз... Вона була зовсім близько... Але ти не послухав, Щурику, не послухав! Ой лихо мені, лихо!
Від тих згадок нова хвиля розпуки заплюснула Крота, ридання знову здушили йому горло, і він більше не зміг вимовити й слова.
Щур тільки дивився перед собою і мовчав, лагідно поплескуючи Крота по спині. Тоді похмуро пробурмотів:
— Тепер мені все ясно! Яка ж я свинюка! Просто свиня, справжнісінька!
Він зачекав, поки Кротові ридання трохи вщухли; той поволі заспокоївся і вже тільки схлипував та тяжко зітхав. Тоді Щур підвівся зі свого пенька й безтурботно
сказав:
— Ну тепер нам, хлопче, пора вирушати!
Він вийшов на дорогу і попрямував назад, туди, звідки вони щойно прийшли.
— Куди ти... гик!.. Куди ти зібрався... гик!.. Щурику? — стривожено підняв Кріт зарюмсану мордочку.
— До твоєї оселі, друже! — весело відказав Щур. — Ходімо, бо нам, певно, доведеться трохи пошукати. А без твого носика не обійтися.
— Ой, не треба, Щурику, не треба! — скрикнув Кріт і, зірвавшись на ноги, підбіг до нього. — То недобре, кажу тобі! Вже пізно, вже зовсім темно, а туди неблизький світ, та й завірюха он знову починається! І... і взагалі я зовсім не хотів, щоб ти побачив, що на мене отаке найшло... Це якась мана, якась нісенітниця!.. Згадай про Високий Берег, про нашу вечерю!