— У нас буде справжній бенкет! — мовив Щур, накриваючи на стіл. — Я певен, що чимало звірят дали б собі вуха відрізати, аби тільки повечеряти з нами.
— Нема хліба! — зітхав засмучений Кріт. — Ані масла, ні...
— Ні паштету з гусячої печінки, ні шампанського!.. — насмішкувато підхопив Щур. — А це нагадало мені... Стривай, а що там за дверцята в кінці коридора? Та це ж твій погрібець! Ще б пак — квартира з усіма вигодами! Зажди-но хвилинку...
Він заквапився до погрібця й невдовзі повернувся, хоч і добряче запорошений, але з пляшкою пива у кожній лапі й під кожною пахвою.
— А ти, шалапуте, схоже, звик потурати своїм примхам, — докинув він. — Не відмовляєш собі ні в чому. У тебе й справді пречудова хатинка, я в таких ще не бував. Слухай, а де ти придбав оті гравюри? Вони додають затишку оселі, їй-богу! Не дивно, Кроте, що ти так любиш своє кубельце. Розкажи-но про нього все-все, — і як ти зумів зробити його таким?
І поки Щур діставав тарілки, ножі та виделки і замішував гірчицю в чарочці для яйця, Кріт, котрий ще не заспокоївся після всіх недавніх переживань, розповідав — спершу несміливо, а потім, дедалі більше захоплюючись, невимушено, з подробицями,
— як він усе планував, задумував, як те несподівано дісталося йому від доброї тітоньки, а те пощастило купити випадково, а щось інше вдалося придбати лише завдяки суворій ощадливості, коли доводилося, як то кажуть, «класти зуби на полицю».
Зрештою настрій у нього зовсім поліпшав, і Кріт навіть відчув потребу оглянути свої володіння. Він узяв лампу і повів гостя по найзатишніших куточках, показуючи їх з найкращого боку й докладно розповідаючи про все. Забув навіть про вечерю, хоч обидва вони страшенно зголодніли. Щур відчував уже справжні муки, але намагався не виказувати цього, статечно кивав головою, зосереджено морщив лоба й приказував, коли часом випадала можливість висловитися: «Чудово!» або «Просто дивовижно!».
Зрештою Щурові таки вдалося заманити друга до столу, і він узявся орудувати консервним ножем. У цей час знадвору почулися якісь звуки — неначе хтось човгав маленькими ніжками по жорстві — й безладні тоненькі голоси. В кімнату долинали тільки уривки розмови:
— Ану, всі рядочком...
— Потримай-но ліхтарика, Томмі...
— Спершу прокашляйтесь!
— Не чхайте після того, як полічу до трьох!
— А де малий Біллі?..
— Нумо, приготувалися...
Щур завмер і спитав:
— Що там таке?
— Певно, польові миші, — відповів Кріт, начеб аж гордовито. — Вони в цю пору завжди ходять колядувати. В наших краях так заведено. Мене вони теж ніколи не обминають — наприкінці неодмінно завернуть до Кротового кутка. А я їх почастую чимось гаряченьким, а то й вечерею пригощу, як мене на це стане. Можна б і зараз їх послухати, як у давні добрі часи.
— Давай хоч глянемо на них! — схопився Щур і прожогом кинувся до дверей. Вони розчинили двері, і їхнім очам відкрилося зворушливе видовище, можливе тільки взимку. На подвір’ї у тьмяному світлі рогового ліхтаря півколом стояло з десяток польових мишенят — кожне з червоним вовняним шарфиком на шиї, передні лапки глибоко у кишенях — І тупцяли ніжками, щоб зігрітися. Вони несміливо перезиралися блискучими оченятами-намистинками, тихесенько хихотіли й шморгали носами — завдавали роботи своїм рукавам. Коли двері розчинилися, одне мишенятко, з ліхтарем, трохи старше за інших, одразу промовило «Раз, два, три!» — і в ту ж мить тишу порушив хор пронизливих тоненьких голосів. Мишенята заспівали старовинну колядку, одну з тих, які їхні предки складали десь у полях, зораних на пар і вже прибитих інеєм, чи біля теплих камінів, коли снігові замети не пускали нікого надвір, а потім передавали їх наступним поколінням, щоб ті співали у святковий вечір на засніжених вулицях, перед освітленими вікнами.
КОЛЯДКА
Селяни, надворі холодна пора,
Від вітру і снігу душа завмира.
До вас звіддалік ми прийшли — дітвора.
Впустіть нас у дім, до тепла і добра;
І радість чекає вас вранці!
На вулиці ми — ви в хатах при вогні.
Скоріш прочиніть свої двері міцні І слухайте наші різдвяні пісні:
Розвіють вони всі тривоги нічні —
І буде вам радість уранці!
Лише півдороги пройшла ніч темна,
Та враз заясніла зоря провідна.
Для душ благочесних надія одна,