Підійшовши до Жабиної каретні, вони справді побачили, як і казав Борсук, розкішний новий автомобіль — величезну яскраво-червону (улюблений Жабин колір) машину, що стояла перед будинком. Коли вони підступили до парадних дверей, ті розчинились, і сам пан Жаба у великих окулярах, кашкеті, крагах та довгому шкіряному пальті чванькувато зійшов з ганку, на ходу натягуючи шоферські рукавиці.
— Агов! Ідіть-но сюди, хлопці! — весело гукнув він, побачивши їх. — Ви якраз вчасно. Зараз ми вирушимо у незрівнянну... у незрівнянну... у... е-е... незрі...
Бадьора промова зашпортнулась, а тоді й зовсім урвалася, бо Жаба завважив, які суворі та невблаганні стояли його друзі, тож щире запрошення так і лишилося незакінченим.
Борсук ступив до Жаби кілька кроків.
— Заберіть його в дім, — рішуче звелів він своїм супутникам. А коли Жабу силоміць, бо він пручався і протестував, затягли в дім, Борсук повернувся до шофера розкішного нового авто:
— Боюся, що сьогодні ви не будете потрібні. Шановний пан Жаба змінив свої наміри. Автомобіль йому не знадобиться. Прошу зважити — це рішення остаточне. Чекати вам не слід.
І теж пішов до будинку, грюкнувши дверима.
— Так от, слухай мене! — догнавши у вітальні всіх трьох, мовив він до Жаби. — Насамперед зараз же скидай ці сміховинні лахи!
— Не хочу! — відчайдушно зойкнув Жаба. — Як розуміти таке свавілля? Я вимагаю пояснити мені!
— Зніміть з нього все це, негайно! — наказав Борсук.
Вони удвох повалили Жабу на підлогу, хоч як той виривався і обзивав їх найпослідущими словами, і тільки так змогли виконати наказ. Щур сів на Жабу верхи, а Кріт стягував з нього одне по одному все автошмаття. Потім вони знову поставили його на ноги. І, здавалося, разом із тим розкішним обладунком з Жаби злетіла вся його пиха. Тепер це був просто Жаба, а не Пострах Великих Доріг. Він жалісно хихотів і запобігливо заглядав то одному, то другому в очі. Схоже, таки зрозумів своє становище.
— Ти знав, Жабо, що до цього дійде рано чи пізно, — повагом заговорив Борсук.
— Ти нехтував нашими застереженнями, розтринькував гроші, які залишив тобі батько, ти створював кепську славу нам, звірям, тою своєю шаленою їздою, тими аваріями та сутичками з поліцією. Воно, звичайно, добре — незалежно жити, але ми, звірі, навіть найближчим друзям ніколи не дозволимо клеїти дурня, переступати межу, а ти цю межу давно переступив. Нічого не скажеш, загалом ти непоганий хлопець, і я б не хотів бути надто суворим до тебе. Хочу тільки ще раз спробувати привести тебе до тями. Зараз ти підеш зі мною до бібліотеки і там почуєш кілька правдивих слів про себе; побачимо, чи вийдеш ти звідти таким, яким зайшов.
Він міцно схопив Жабу за лапку, повів до бібліотеки й зачинив за собою двері.
— Пусте! — зневажливо кинув Щур. — Розмовами Жабу не проймеш. Він патякатиме казна-що.
Вони зручно вмостилися у кріслах і стали терпляче ждати. Крізь зачинені двері їм було добре чути довге, безугавне Борсукове бубоніння, яке то спадало, то гучнішало; невдовзі вони відзначили, що його проповідь час від часу переривається голосними риданнями, які, безсумнівно, вихоплювалися з грудей Жаби: він був добросердий і вразливий хлопець, його зовсім неважко було — хай і ненадовго — розчулити до сліз і схилити до чого завгодно.
Не минуло й години, як двері відчинились, і на порозі з’явився Борсук; він урочисто вів за собою засмученого й пониклого Жабу. Шкіра на тому обвисла, ноги запліталися, на щоках ще не просохли сльози, викликані зворушливою Борсуковою проповіддю.
— Сядь сюди, Жабо, — лагідно мовив Борсук, показуючи на стілець. — Друзі мої,
— провадив він далі, — мені приємно повідомити, що Жаба зрештою усвідомив хибність свого способу життя. Він щиро засуджує свою колишню негідну поведінку і хоче назавжди викинути з голови всякі автомобілі. Щодо цього він дав мені урочисту обіцянку.
— Приємна звістка, — похмуро погодився Кріт.
— Авжеж, дуже приємна звістка, — обізвався Щур, не приховуючи сумніву, — якщо тільки... якщо тільки...
Кажучи це, він пильно дивився на Жабу, і йому здавалося, що в очах цього нещасного звірятка зблискує якийсь гострий вогник.
— Тепер лишилося тільки одне, — вдоволено підсумував Борсук. — Жабо, я хочу, щоб ти урочисто повторив перед нашими друзями те, що казав мені в бібліотеці. По-перше, що ти жалкуєш про свої витівки і розумієш, які вони безглузді!
Запала довга мовчанка. Жаба розпачливо зиркав спідлоба навсібіч, а інші завмерли в напруженому чеканні. Нарешті він заговорив.