— Чудово! — мовив голова.
— ...але для круглої цифри краще взяти двадцять років, і це буде цілком справедливий вирок, — підсумував секретар.
— Прекрасна пропозиція! — схвально вигукнув голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки й станьте прямо. Цього разу вам випало двадцять років. Але затямте, якщо ви ще коли-небудь попадете до суду, за яку б то не було провину, нам доведеться поставитися до вас куди суворіше!
І тоді нещасного Жабу схопили невмолимі слуги закону, закували в кайдани та й потягли із зали суду — марно він верещав, благав, протестував; його вели через ринок, де не позбавлені гумору простолюдці, які завжди дуже суворі до викритого злочинця, зате співчувають та допомагають тому, кого поки що тільки «розшукують», закидали його ущипливими жартами, образливими вигуками й морквою; повз гурт школярів, що улюлюкали на нього, а їхні невинні личка аж сяяли від утіхи, яку вони завжди відчувають, коли бачать порядну особу в кайданах; по лунких дошках підйомного мосту в насуплену арку похмурої старої фортеці, чиї предковічні вежі здіймалися аж до неба; повз караульні приміщення, з дверей яких скалили зуби вільні від служби солдати; повз вартових, що глузливо й презирливо покахикували, бо де ж іще стражник може так показати свою зневагу та огиду до злочинців, як на посту; рипливими крученими сходами вгору, повз лицарів у сталевих шоломах та латах — вони кидали на в’язня гострі погрозливі погляди крізь заборола; через внутрішні двори, де величезні пси рвалися з ланцюгів, зводячись на задні лапи, щоб ухопити його; повз старих тюремників, чиї алебарди стояли під стіною, а самі вони дрімали над куснем пирога й великою флягою чорного пива; все далі й далі, повз камери з дибами й лещатами для тортур, через прохід, у кінці якого стояла потайна шибениця. Аж ось нарешті дійшли до дверей найпохмурішої темниці в самому серці таємної вежі. Тут Сидів, перебираючи в’язку здоровенних ключів, старий, аж замшілий наглядач; тут вони й зупинилися.
— Х-ху, бож-жі р-рани! — прогарчав поліцейський сержант, скидаючи шолом і витираючи піт з лоба. — Очапайся, ти, стара колодо, й прийми від нас злочинця Жабу, винного у найтяжчих лиходійствах, неперевершеного хитруна й спритника. Наглядай і стережи його недремно; і закарбуй, сивобородий, собі на носі: коли скоїться щось, ти відповіси за нього своєю голомозою макітрою — і чума на вас обох!
Тюремник понуро кивнув і поклав висхлу руку Жабі на плече. Іржавий ключ заскреготів у замку, масивні двері брязнули за його спиною, і Жаба став безправним в’язнем найвіддаленішої темниці у надійно пильнованій вежі прадавньої фортеці — найміцнішої в усій старій добрій Англії.
Розділ 7 СОПІЛКА НА СВІТАНКУ
Десь у гущавині прибережної зелені веселим тоненьким щебетом заливалася пташка Волове Очко. Хоча минула вже десята вечора, небо ще тримало, не хотіло відпускати останні відблиски меркнучого денного світла. Але гнітюча спекота жаркого дня вже спадала, наче її розвіювали легкі прохолодні помахи пальців короткої липневої ночі. Кріт лежав на березі біля самої води, віддихувався після напруги несамовитого дня, коли на небі з ранку й до пізнього вечора не було жодної хмаринки, лежав і чекав на повернення свого друга Щура. Сам він весь день провів на річці у товаристві звірят, давши Водяному Щурові можливість побути з Видрою, а як повернувся додому, в хаті було темно й порожньо — Щур ще не приходив. Певно, затримувався в давнього приятеля. Було ще надто душно, щоб сидіти у хаті, тож Кріт улігся на прохолодний щавель і став перебирати в думці минулий день з усіма його подіями, такими приємними для нього.
Незабаром почулася легка хода Щура. Той підходив по висхлій траві.
— Ох, нарешті блаженна прохолода, — мовив Щур і сів поруч, задумливо дивлячись на річку, мовчазний і чимось наче стурбований.
— Ти, звичайно, залишався вечеряти? — спитав за хвилину Кріт.
— Мусив, — сказав Щур. — Вони й слухати не хотіли моїх відмовок. Ти ж знаєш, який то гостинний народ. Аж до останньої хвилини як могли догоджали мені, намагалися зробити якусь приємність. А я почував себе найостаннішою тварюкою, бо розумів, що їм зараз не до гостей, хоч вони і не виказували цього. Здається, Кроте, у них нещастя. Малий Товпижко знову пропав. А ти знаєш, що він значить для батька, хай навіть Видра про це не каже ніколи.