І тоді раптом Кріт відчув великий страх, страх, що відібрав у нього силу, змусив похилити голову й прикував ноги до землі. То не був панічний жах, почував себе Кріт на диво спокійно й радісно, але то був страх разючий і владний, і, ще нічого не побачивши, Кріт зрозумів, що це може означати лише одне: десь близько якась Найясніша істота. Він ледве повернув голову до свого друга і помітив, що той теж переляканий, приголомшений, пойнятий священним трепетом. А в усипаному пташками вітті, як і досі, панувала цілковита тиша; і світло ставало дедалі яскравішим.
Кріт, мабуть, так і не наважився б підвести очі вгору, якби не те волання, той поклик, що володів ним, хоча сопілка тепер мовчала. Він не опиратиметься, хай навіть сама Смерть покарає його блискавичним ударом за те, що він, смертна істота, насмілиться глянути на священне, сховане від будь-чийого ока. Тремтячи, він скорився велінню і підвів покірну голову; і тоді, в неймовірній прозорості всемогутнього світанку, коли Природа спалахнула сонмищем дивовижних барв і, здавалося, теж затамувала подих перед тим, що мало статися, він зазирнув просто в очі Друга й Заступника; побачив широкий розліт загнутих назад рогів, що ніби світились у вранішніх променях; побачив суворий, гачкуватий ніс між добрими очима, що дивилися на них лагідно й трохи насмішкувато, а в кутиках рота на бородатому обличчі легку усмішку; побачив, як вигравали м’язи на руках, схрещених перед могутніми грудьми, і довгі гнучкі пальці з сопілкою, яку вони щойно відвели од розтулених уст; побачив волохаті ноги, що вільно й велично спочивали на моріжку; і нарешті — маленьке, кругленьке, товстеньке тільце видреняти: притулившись до самісіньких Панових5 ратиць, воно міцно спало, спокійно й безтурботно. Все це виразно відкрилося йому під осяйним вранішнім небом — йому, заціпенілому, на хвилину навіть бездиханному; і все ж, коли дивився, — він жив; а живучи — чудувався.
— Щуре! — нарешті хапнувши повітря й знову затремтівши, прошепотів Кріт. — Тобі страшно?
— Страшно? — пробелькотів Щур, очі якого променіли невимовною любов’ю. — Кого?! Його? Та ні ж бо, ні! І все ж... усе ж... Ой, Кроте, — страшно!
І тоді вони обоє припали до землі й похилили голови у благоговійному поклоні.
Широкий і величний золотий диск сонця несподівано піднявся над обрієм просто перед ними; і перші промені, пронизуючи простір над рівним заплавним лугом, ущерть виповнили звірятам очі, засліпили їх. А коли до них повернулася здатність бачити, видіння зникло, повітря налилося щебетом пташок, які вітали ранок.
Так звірята безпорадно вдивлялися в порожнечу, охоплені німим стражданням, яке лише посилювалося від усвідомлення всього того, що вони бачили і що втратили. Аж ось легенький вітерець, котрий доти десь бавився з водою, а потім танцював між осик і струшував росу з троянд, дмухнув пестливо й ніжно їм в обличчя, і той лагідний дотик відразу приніс забуття. Це ж бо останній і найкращий дар, що його ласкаво дає добрий напівбог тим, кому він явився, щоб допомогти: дар непам’яті. Щоб не лишалися й не ятрилися болючі спогади, щоб не затьмарювали вони радості й утіхи; щоб не дотикали маленьких звірят, яких він визволив з біди, лихі згадки, не псували їм життя в зрілому віці і щоб були ті звірята завжди щасливі й безтурботні.
Кріт потер собі очі і втупився в Щура, який і собі дивився на нього трохи збентежено.
— Перепрошую, Щуре, ти щось сказав? — запитав він.
— Здається, я саме згадував про те, — повільно проказав Щур, — що тут якраз підхоже місце і що саме тут, а не деінде, ми його знайдемо. Та дивись! Он же він, малин шибеник! — І, радісно скрикнувши, кинувся до Товпижка, що солодко спав.
А Кріт ще мить стояв у задумі. Коли тебе раптом розбудять від чудового сну, ти намагаєшся прикликати його назад, але марно, від нього лишається тільки сумне відчуття, що то була краса, справжня краса! А тоді згасне й саме відчуття, і ти, мрійнику, з гіркотою приймаєш жорстоке, холодне пробудження, з усіма його прикрощами. Тож Кріт, позмагавшися трохи зі своєю пам’яттю, скрушно похитав головою і рушив за Щуром.
Товпижко прокинувся і радісно запищав, закрутився на місці від захвату, побачивши перед собою батькових друзів, які завжди так весело гралися з ним. За хвилину, однак, мордочка у нього посмутніла, він заскавчав, заметушився і забігав по колу, немов благаючи про щось. Як дитина, що спокійно заснула на добрих няньчиних руках, а пробудилася на самоті, у незнайомому місці й никає по всіх кутках, заглядає скрізь, бігає з кімнати в кімнату, і в душі у неї здіймається німий розпач, отак і Товпижко гасав по острову і вперто, настійливо шукав чогось, поки не прийшла чорна мить зневіри — він сів на траву й зайшовся жалібним плачем.