Кріт мерщій кинувся втішати малого, а Щур лишився на місці, не відводячи пильного, стривоженого погляду від чітких відбитків чиїхось копит на землі.
— Тут був... якийсь.... великий... звір, — спроквола зачудовано бурмотів він, стоячи в глибокій задумі: в голові його панувало якесь дивне сум’яття.
— Ходімо, Щуре! — гукнув Кріт. — Згадай про бідолашного Видру: він, мабуть, і досі чекає біля броду!
Товпижко відразу заспокоївся, тільки-но йому пообіцяли розвагу — справжню прогулянку по річці у човні дяді Щура; двоє друзів привели його на берег, зручно всадовили між собою на дні човна і випливли із заводі.
Сонце вже піднялося височенько й припікало; пташки заливалися щебетом, квіти всміхалися їм з обох берегів і кивали голівками, але звірятам чомусь здалося, що квіти тут не такі пишні й барвисті, як в іншому місці, де, пригадували, вони нібито були зовсім недавно. Але де ж це?
Випливши на річку, звірята повернули човен проти течії, прямуючи туди, де, вони знали, самотньо чатує їхній приятель. Підпливши до знайомого броду, пристали до берега. Винесли Товпижка, поставили на стежину і, давши йому на прощання дружнього штурханця, скомандували: «Кроком руш», а самі попливли на бистрину. Друзі бачили, як мале звірятко перевальцем почимчикувало по стежці, задоволене й поважне, як воно раптом підвело писок і, змінивши вайлувату ходу на не менш кумедну інохідь, із пронизливим верещанням помчало вперед, бо когось уздріло. Глянувши вздовж берега, вони помітили, як Видра підскочив, напружений, мов струна, з піщаної коси, на якій і досі лежав у німотному чеканні, почули, як він здивовано й радісно зойкнув, одним махом перестрибнув через лозняк на стежку. І тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна й віддав його на волю бистрини — хай несе, куди їй заманеться, бо їхні пошуки добігли щасливого кінця.
— Щуре, я страшенно втомився, — мовив Кріт, знеможено піднімаючи весла з води. — Можна б сказати, що ми не спали всю ніч, але то пусте. В цю пору року такі ночі у нас трапляються мало не через день. Ні. Я почуваюся так, ніби пережив щось надзвичайно захоплююче і водночас страшне, й воно щойно лиш минуло; але ж нічого особливого ніби й не сталося.
— Або чогось несподіваного, дивовижного і чарівного... — проказав Щур, відкинувшись назад і заплющивши очі, — Я відчуваю те саме, що й ти, Кроте: страшенну втому, тільки це не тілесна втома. Добре, що ми випливли на бистрину, вона донесе нас додому. Хіба не приємно, коли сонце прогріває тебе мало не до кісток? І коли чуєш, як пустує з очеретом вітер!
— Схоже на музику, далеку музику, — озвався Кріт, мляво киваючи головою.
— Мені теж так здається, — сонно й байдуже погодився Щур. — Музика... жвава, ніби танцювальна... І не вщухає... Навіть слова якісь угадую... Вона то ніби переливається в слова, то виливається з них... Іноді їх можна розібрати... Потім знову бадьора музика, а тоді — тиша, тільки ледь чутно шепоче очерет.
— У тебе слух кращий, ніж у мене, — сумно проказав Кріт. — Я не розбираю жодного словечка.
— Спробую переповісти тобі, — тихо запропонував Щур, не розплющуючи очей.
— Зараз вона знову виллється в слова... ледь чутні, проте виразні... «Аби не поселився страх...» — «І не перетворив на муку радість...» — «Мене покличеш ти на поміч у тяжку годину...» — «Тоді ти вже забудеш...» — А очерет підхоплює: «Забудеш, забудеш...» Він зітхає, а пісня завмирає у шурхоті та шепотінні. Тепер голос повертається: «Щоб крила не ламать і не кривавить... » — «Я вирвуся з поставленої пастки...» — «Коли тенета розпущу, мене побачиш...» — «Бо все одно забудеш!..» — Підпливи ближче, Кроте, ближче до очерету! Важко вхопити, бо звуки все слабші. — «Захисника й заступника — вітаю... » — «Заблудлі малюки в холоднім лісі... » — «Я в ньому потерчат знайду, перев’яжу їм рани...» — «Нещасних їх усіх — забудь!» — Ближче, Кроте, ближче! Ні, нічого не вийде; пісню заглушає шелест очерету.
— Але що ж ті слова означають? — спитав уражений Кріт.
— Те, чого я не збагну, — признався Щур. — Я передавав їх тобі так, як вони мені вчулися. О! Знову їх чути — тепер вони виразні і ясні! Цього разу вже щось справжнє, незаперечне — щире... пристрасне... чарівне...
— Ну то, може, ми тепер уже все зрозуміємо? — спитав Кріт і терпляче зачекав кілька хвилин, ледь не задрімавши під теплим сонцем.
Але відповіді не почув. Кріт глянув і все зрозумів. Блаженно усміхаючись, наморений Щур мідно спав, хоч вираз у нього був такий, ніби він усе ще пильно дослухався пісні.