Чесний Жаба завжди готовий був визнати свою неправоту.
— Ти хороша, добра, розумна дівчинка, — мовив він, — а я просто бундючна й дурна жаба. Познайом мене зі своєю високошановною тітусею, якщо твоя ласка, — не сумніваюся, що ця пречудова пані і я зможемо, обговоривши всі необхідні умови, дійти цілковитої згоди.
Наступного вечора дівчина привела тітку до Жабиної камери, несучи його випрану білизну, загорнуту в рушник. Стару жінку заздалегідь підготовили до ділової зустрічі, тож золоті соверени, які Жаба завбачливо розклав на столі на видному місці, практично вирішили все, і обом лишалося обговорити тільки деякі деталі. За свої грошенята Жаба одержав ситцеве плаття, фартух, хустку та вицвілий чорний очіпок; єдине, що попросила стара, — це щоб їй заткнули рота кляпом, зв’язали й кинули в куток. Такий не дуже переконливий виверт потрібен, пояснила вона, для більшої правдоподібності вигадки, якою вона хотіла прикритися, щоб не втратити роботи, хоча пригода ця все одно видаватиметься підозрілою.
Жаба був у захваті від такої пропозиції. Ще б пак, вона дасть можливість йому покинути в’язницю з певним шиком, а його репутація відчайдушного, рисковитого шибайголови буде незаплямована; і він охоче допоміг наглядачевій доньці перетворити тітоньку на нещасну жертву обставин, проти яких вона, мовляв, була безсила.
— Тепер, Жабо, твоя черга, — сказала дівчина. — Скидай костюм і жилет — ти й так досить товстий.
Заходячись від сміху, вона стала «утинати до гапликів» на ньому те ситцеве плаття, накинула хустку, зав’язавши , як у простих жінок, вузликом на спині, а тоді начепила цупкий очіпок.
— Точнісінько як вона, — хихотіло дівча. — Повір мені, ти ще ніколи в житті не мав такого поважного вигляду. Ну, прощавай, Жабо, і хай тобі щастить. Підеш униз тією самою дорогою, якою тебе привели; якщо хтось зачепить, бо чоловіки всі однакові, можеш, звісно, й пожартувати трохи, але пам’ятай, що ти вже немолода вдовиця, одна як палець на всьому світі, й боїшся людського поговору.
Твердо, як тільки міг, Жаба приступив до діла; серце йому завмирало, бо ця витівка, здавалося, була найнеобачніша і найризикованіша в його житті; проте все йшло напрочуд легко, хоч було трохи прикро, що його поважність, ба навіть сама його чоловіча стать, якою та поважність надихалася, зараз ніби знехтувані. Опецькувата постать прачки в усім знайомому ситцевому платті була неначе ключ до замкнених дверей та воріт; навіть коли в одному місці Жаба завагався, в який бік звернути, його виручив вартовий біля воріт, який звелів йому не баритися, проходити мерщій у ці ворота й не примушувати себе чекати, бо у сторожці чай холоне. Найбільшу небезпеку, ясна річ, становили для Жаби грайливі жарти та зачіпки, на які йому кортіло негайно дати належну відсіч, бо ж він мав винятково розвинене почуття власної гідності, а всі ті жарти, на його думку, були страшенно недолугі й убогі, без крихти гумору. Проте він стримав себе, хоча то було й нелегко, і навіть озивався до зальотників, як і годилося пралі.
Час минав дуже поволі. Нарешті Жаба перейшов останнє подвір’я фортеці, відмагаючись від настирливих запросин вартових з останньої караульні і вивернувшись з розпростертих обіймів останнього стражника, який з удаваною пристрасністю благав про один-єдиний поцілунок на прощання. Нарешті позаду грюкнула хвіртка у величезній брамі. Жаба відчув на розпашілих щоках свіжий подих відкритого світу і зрозумів: він — на волі!
Очманілий від радості, що його відважний подвиг так легко добіг щасливого кінця, Жаба квапливо дріботів туди, де світилися міські вогні, зовсім не уявляючи собі, що робити далі, але певен принаймні того, що треба янайшвидше забиратися звідси, де всі знають прачку, якою він мав прикидатися й далі.
Жаба йшов замислений, коли це увагу його привернули якісь червоні та зелені вогні, що мигтіли недалеко і трохи осторонь міста, а до вух долинуло чмихання паровозів, гуркіт вагонів на стрілках. «От тобі й трохи щастя! — подумав він. — Залізнична станція — це те, що зараз мені найпотрібніше; тепер не треба навіть шукати її, отож не доведеться вже грати цю ганебну роль, говорити нісенітниці, які, хоч і мають належний вплив, проте не підносять моєї гідності».
Він попрямував до станції, подивився розклад руху: поїзд приблизно в тому напрямку, де його дім, відходив за півгодини.
— Знову повезло! — мовив собі Жаба і в бадьорому настрої поспішив до каси по квиток.
Назвав станцію, найближчу, наскільки він пам’ятав, до села, головною окрасою якого був Терем Жаб, і машинально поліз по гроші, які завжди носив у кишені жилета. Але ж на ньому було ситцеве плаття, яке досі захищало його і про яке він безчесно забув. Як у страшному сні, Жаба порпався в тому платті, наче змагався з чимось жахливим, що, здавалося, скрутило йому лапи, забрало всю силу м’язів та ще й глузувало з нього; тим часом за ним у чергу ставали інші пасажири, нетерпляче перемовлялися, давали всілякі поради. Нарешті якось — він навіть не второпав як саме,