— А ось і наш Щурко! — загукали вони, уздрівши його, — Ходи, Щуре, допоможеш. Не стій без діла!
— Що це за витівки, що ви собі вигадали? — суворо спитав Водяний Щур. — Чого ви заходилися зараз готуватися до зимівлі? Ще не час.
— Та знаємо, — трохи присоромлено пояснила якась польова миша. — Але краще зробити все погожої днини. До того ж треба перетягти все збіжжя, перш ніж полем почнуть гасати осоружні машини; а ще — ти ж знаєш, як воно тепер з отим житлом: не стямишся, як хтось уже захопив, а ти влаштовуйся абиде; та й на новому місці, перш ніж переселитися, стільки треба зробити — прибрати як слід, приготувати все... Звичайно, ми трохи забігаємо наперед, це правда, але ж то тільки початок.
— Лихо мені з тим початкуванням! — сказав Щур. — Такий чудовий день! Ходімо краще на річку, на човні покатаємось, чи погуляємо у гайку, або до лісу вирядимось, пообідаємо там...
— Дякую, тільки краще, мабуть, не сьогодні, — хапаючись, відмовилася миша. Може, в якийсь інший день, коли буде більше часу...
Щур зневажливо пхикнув, повернувся, щоб піти, але зачепився за якийсь короб та й упав, спересердя вилаявшись.
— Якби дехто був обережніший, — з притиском промовила миша,— і дивився, куди ступити, то й не спіткнувся б, ще й про інших, гляди, подумав би. Вважай, Щуре,
там лантух! Ти б краще сів десь. За годину-другу ми, може, звільнимось, і тоді вже...
— Та ви «звільнитеся», як ти кажеш, не раніше різдва, я вже знаю, — сердито відрубав Щур і почимчикував геть.
Сумовитий приплентав він знову до річки, своєї вірної, незрадливої любої річки, яка ніколи не пакувалася, не міняла квартири, не збиралася кудись на зимівлю.
На білій прибережній вербі сиділа ластівка. Він побачив, як біля неї сіла ще одна, а тоді друга... Пташки неспокійно заметушилися на гілці, защебетали неголосно, але завзято.
— Що, вже? — спитав Щур, підходячи до них, — Чому знову така хапанина? Я сказав би, це просто сміх.
— Та ні, ми ще нікуди не збираємось, якщо ти маєш це на увазі, — відповіла перша ластівка. — Ми тільки радимось. Нам треба порозумітися — як летіти цього року, де зупинятись і таке інше. Але то ще наче ненасправжки.
— Ненасправжки? — перепитав Щур. — От цього я і не розумію. Якщо ви зібралися покинути ці чудові місця, своїх друзів, яким вас бракуватиме, і свої затишні гніздечка, куди ви вселилися зовсім недавно, — що ж, коли настане час, не сумніваюся, ви хоробро вирушите в путь і сміливо зустрінете всі труднощі та злигодні, всі переміни і незручності й удаватимете, що ви не такі вже й нещасні. Але радитися про те заздалегідь чи навіть думати про це, коли воно вам ще не потрібно...
— Ти справді не розумієш. І не дивно, — мовила друга ластівка. — По-перше, він нас не покидає, сховався десь глибоко, той солодкий неспокій; а ще — один за одним, мов поштові голуби, — повертаються до нас спогади. Вони тривожать наш сон уночі, летять разом з нами, коли ми кружляємо й ширяєм удень. Нам не терпиться розпитати одне одного, порівняти те, що запам’яталося, й упевнитися, що все це було насправді, бо ж запахи, звуки й назви давно забутих місць потроху зринають у нас і кличуть до себе.
— А може, ви цього разу лишилися б тут? — сумно мовив Щур. — Ми зробимо все, щоб ви відчували себе як удома. Ви й не уявляєте, як тут добре в той час, коли ви десь там далеко.
— Якось я спробувала «лишитися» тут, — озвалася третя ластівка. — Страшенно вподобала це місце і, коли настав час, наважилася не летіти й сказала своїм не чекати мене. Перші кілька тижнів усе було більш-менш гаразд, але згодом... Ох, які ж нестерпні ті довгі ночі! Сирі, похмурі дні без сонця! Повітря густе, вологе й холодне — і жодної комахи! Просто лихо. Я занепала духом. І от однієї холодної, непогожої ночі я злетіла на крило й подалась у глиб суходолу, сподіваючись, що східний вітер підхопить і понесе мене. Була страшенна заметіль, а я пробивалася через ущелини високих гір, ледве подолала їх. Та ніколи не забуду блаженного відчуття, коли внизу піді мною з’явилися голубі, тихі озера, а згори пригріло тепле сонечко! А яка смачна була перша комаха! Те, що я пережила доти, скидалося на поганий сон, зате майбутнє було як велике радісне свято. А я тим часом летіла на південь — тиждень, другий, вільно, неквапно, розтягуючи насолоду, і все прислухалася до того поклику! Це стало мені засторогою, щоб я ніколи більше навіть і в гадці не мала не коритися йому.