— Отак, то поклик Вирію! Вирію! — мрійливо защебетали дві інші ластівки. — Які там пісні, які барви, яке ясне небо! А пам’ятаєш... — І, забувши про Щура, вони поринули в солодкі спогади, а він тільки зачаровано слухав, І серце його трепетало. Зрештою, він і в самому собі відчув бриніння якоїсь струни, що доти мовчала, не виявляла себе. Саме лише щебетання цих захоплених Півднем пташок, ті не дуже для нього виразні прикмети того незнаного краю збудили у ньому нове шалене відчуття, що геть пойняло його. Яка ж з тих прикмет, хай далекого, але справжнього світу так розбурхала його: палкий дотик південного сонця чи ледве вловимий повів пахощів?
Щур заплющив очі й на хвилину поринув у марення, забувши про все на світі. А коли знову поглянув довкола, річка здалася йому сталево-сірою і холодною, а зелень полів
— тьмяною та безбарвною. І тоді непідкупна Щурова душа повстала проти, його ослаблого єства за таку підступну зраду.
— А чому ж тоді ви повертаєтесь сюди? — рішуче зажадав Щур відповіді в ластівок. — Що ж вас так вабить у цій вбогій, незугарній місцині?
— А ти не подумав,— сказала перша ластівка, — що настає час, і для нас починає звучати зовсім інший поклик? Поклик, що лине від соковитої луговини, худоби на пасовиськах, росяних садів, теплих ставків, над якими рояться комахи, від косовиці й від усього, що селяни набудували круг Дому з такими зручними карнизами?4
— Чи, може, гадаєш, — мовила друга, — що тільки тобі хочеться почути, як кує зозуля?
— У свій час, — сказала третя, — ми ще відчуємо тугу за лататтям, яке тихо колихається на плесах тутешніх річок. Але зараз усе воно таке безбарвне, в’яле й таке далеке нам... Нині наша душа повниться іншою музикою.
Вони знову жваво защебетали між собою, цього разу про сині моря, про жовті піски та дюни, по яких снують ящірки.
Занепокоєний Щур повернувся на берег, вибрався на крутий схил, що високо здіймався на північ од річки, ліг над кручею і задивився туди, де пагорби Даунз півколом заступили краєвид на півдні. Для нього то завжди була межа кругогляду, немов Місячні гори , і все, що лежало за ними, досі було йому невідоме й зовсім не вабило до себе. Та сьогодні, коли в Щуровій душі зародився цей незнаний доти неспокій і змушував пильно вдивлятися в обриси далеких пагорбів, чисте небо над ними, здавалося, віщувало великі зміни: сьогодні незриме заступило собою все на світі, а незнане стало найважливішим. По цей бік пагорбів тепер усе було мов пустка, а по той бік розкинувся розмаїтий барвистий світ, і Щур внутрішнім зором виразно бачив його! А які моря лежали там — смарагдові, грайливі, білопінні... Які узбережжя купалися в сонячному промінні, які чудові білі вілли сяяли вздовж них на тлі оливкових гаїв! А тихі гавані, в яких видніли стрункі кораблі, що споряджалися по вино та прянощі до коралових островів у млосних південних водах!..
Він підвівся і знову попрямував до річки, потім передумав і звернув на стежку, що вела до битого шляху. А там сів у густих, прохолодних трав’яних заростях, що тяглися понад дорогою, і замислився про великий, дивовижний світ, до якого веде той шлях, про всіх мандрівців, що колись проходили ним, про веселі чи прикрі пригоди, яких вони на ньому шукали або які з ними траплялися, хоч вони їх і не шукали, — тільки далеко, далеко звідси!
Раптом він почув чиїсь кроки, а тоді побачив і постать, що повільно наближалася до нього. Незабаром розгледів, що то теж Щур, але якийсь дуже запорошений.
Порівнявшись із ним, подорожанин привітав його чемним порухом, у якому було щось нетутешнє, мить повагався, а тоді, приємно усміхаючись, звернув з дороги й сів поряд у холодку. Він був зморений, і Щур не став докучати розпитуваннями, бо розумів, що йому зараз не до того, та й добре знав, як цінується іноді просте, мовчазне спілкування, коли стомлені м’язи прагнуть послаблення, а розум перепочинку.
Мандрівець був худорлявий, з різкими рисами і трохи похилими плечима, передні лапки довгі й тонкі, в куточках очей зморшки; в охайних гарних вухах маленькі золоті сережки. На ньому була плетена поблякла синя фуфайка, латані й заяложені сині штани, а весь його мізерний скарб був зав’язаний у синю полотняну шматину.