А Для Крота все було майже ясно: той напад минувся, і Щур знову при своєму глузді, хоч і трохи приголомшений та невеселий. Однак скидалося, що він тимчасово втратив інтерес не тільки до того, чим було сповнене його повсякденне життя, а й до всіх перемін та цікавих подій, на які, певне, буде щедра нова пора року, а до них же завжди, так приємно було готуватися!
Отож Кріт мимоволі і ніби-зовсім байдуже повернув розмову до жнив, що були самі в розпалі, говорив, про те, як вищають купи зерна на токах і як натомилися молотники, як виростають скирти соломи, як повний місяць світить згори на голі луки, поцятковані стіжками. Він не забув і про те, як червоніють яблука, як стають брунатними горіхи, нагадав, що скоро треба буде готувати варення, консервувати овочі, варити пиво; отак помалу добрався до середини зими, з її здоровими розвагами на морозі й затишним домуванням, і тут уже мова його забриніла як пісня.
Поступово Щур жвавішав, почав і собі докидати слово, його сумні очі засвітились, а ота млявість хтозна-де й поділась.
Кріт на мить вискочив з кімнати і повернувся з олівцем та кількома аркушиками паперу. Поклав усе те на стіл перед приятелем.
— Ти вже он скільки днів не написав жодного вірша, — мовив він. — Може, спробуєш сьогодні, аніж ото... забивати голову всякою всячиною. Мені чомусь здається, що тобі одразу полегшає, тільки-но щось напишеш — аби тільки рима знайшлася.
Щур знеможеним рухом відсунув папір, але хитрий Кріт знайшов нагоду залишити його самого, а коли невдовзі зазирнув назад ізнов, Щур так захопився, що нічого вже не помічав: то щось черкав, то замислено гриз кінчик олівця. Щоправда, гриз набагато довше, ніж черкав, але Кріт зрадів, його друг нарешті почав одужувати.
Розділ 10 ДАЛЬШІ ЖАБИНІ ПРИГОДИ
Дупло виходило на схід, і Жаба пробудився дуже рано — почасти через те, що в очі йому било яскраве сонце, а почасти від того, що страшенно змерзли ноги, йому навіть приснилося, ніби, він спить у ліжку в своїй гарній спальні з вікном на всю стіну, а надворі холодна зимова ніч, і раптом постільна білизна почала ремствувати та нарікати, буцімто їй не сила більше терпіти той холод, а тоді зірвалася й кинулася униз до кухні грітися біля печі; а він біжить слідом, женеться за нею босий по якихось галереях, вимощених камінням, і все переконує, благає не робити дурниць. Можливо, він прокинувся б і раніше, але останні кілька тижнів спав у соломі на кам’яній підлозі і вже й забув, як приємно лоскоче пухнаста ковдра, коли загорнешся в неї аж до підборіддя.
Жаба сів, потер заспані очі, а тоді занімілі ноги й довго не міг второпати, де він, усе шукав очима знайомі кам’яні стіни та загратоване віконце. Враз серце його стріпнулося, бо він згадав усе — і як вибирався з в’язниці, і як тікав, і як його переслідували; згадав найголовніше та найприємніше в світі: він — на волі.
На волі! Самі тільки ці слова, сама лише думка про те були для нього дорожчі за півсотні ковдр. І його відразу зігріла згадка про чудовий навколишній світ, котрий жде не діждеться його врочистої появи, готовий служити, сприяти й допомагати йому, діяти у злагоді з ним, як то завжди було, доки на нього не звалилося лихо. Він стрепенувся, обібрав на собі сухе листя й, опорядившися, ступив назустріч лагідному ранковому промінню, закляклий, але рішучий, голодний, але сповнений надії, бо всі вчорашні жахливі переживання розвіялися після відпочинку та сну під щедрим, бадьористим сонечком.
Весь світ лежав перед Жабою цього літнього ранку. Росянистий ліс, крізь який він пробирався, був тихий і пустельний; подекуди дерева розступались, утворюючи зелені галявини, які теж наче належали йому, і він міг робити там що заманеться; ба навіть лісова дорога, на яку невдовзі вийшов Жаба, була така самітна, що, здавалося, шукала когось собі в товариші, мов той заблудлий пес. Жаба, однак, прагнув іншого, чогось такого, що вміло б говорити й могло б напоумити, в який бік іти. То, звісно, добре, коли в тебе необтяжена душа, чисте сумління та ще гроші в кишені і ніхто не нишпорить довкола, щоб упіймати тебе й знову потягти до в’язниці; коли ти можеш простувати туди, куди манить і веде дорога, і тобі, власне, байдуже — куди. Але метикованому Жабі це було, певно ж, не байдуже, і він ладен був тупнути ногою об дорогу, розгнівавшись, що та мовчить, неспроможна нічим зарадити, коли для нього важить кожна хвилина.
Непоказна лісова дорога невдовзі поєдналася Із скромною сестрицею, що мала вигляд каналу з водою, і вони побігли далі поряд, у цілковитій згоді, але теж без усякого бажання сказати бодай слово, не по-товариському ставлячись до перехожих. «А, хай вам чорт!.. — розсердився Жаба. — А втім, як там не є, одне цілком ясно. І дорога й канал ідуть звідкись, отже, і ведуть кудись. Май це на увазі, Жабо, хлопчику мій!» І він завзято зачимчикував понад каналом.