Циган аж зашкварчав од злості, буркнув, що іще кілька таких торгів, і він геть зубожіє. Але таки витяг із глибин своїх штанів засмальцьований парусиновий гаман і відрахував у Жабину лапу шість шилінгів і шість пенсів. Тоді зник на хвилину в халабуді й повернувся з великим залізним полумиском, ножем, виделкою та ложкою. Він нахилив казан, і в полумисок, забулькавши, потекло густе гаряче місиво. То була печеня — безперечно, найчудовіша в світі печеня з куріпок, фазанів, курчат, зайців, кроликів, павичок, цесарок та іншої смачної дичини. Жаба тремтячими лапами поставив полумисок собі на коліна й став жадібно їсти, а потім просив ще добавки, і циган не відмовляв йому. Жабі здавалося, що він ще ніколи в житті так смачно не обідав.
Натоптавшись печенею по саме нікуди, він підвівся, подякував циганові й ніжно попрощався з конем; а циган, який добре знав околицю, порадив, яким шляхом краще йти.
І Жаба знову вирушив у мандри в прегарному настрої. Це був уже зовсім інший Жаба, ніж годину тому. Сонце світило яскраво, мокре лахміття цілком висохло, в кишені знову дзвеніли грошенята. До дому, до друзів і повної безпеки було рукою подати, а головне — він добряче пообідав: страва була гаряча й поживна, отож почував себе дужим, безтурботним і самовпевненим.
Жаба весело чимчикував по дорозі, згадуючи свої пригоди — скільки доводилося тікати, а особливо те, що, коли все складалося для нього кепсько, він завжди умудрявся знайти якийсь вихід. Гордощі й пиха знову почали розпирати його. «Хо-хо! — сміявся він, задерши носа. — Он який я спритний Жаба! В усьому світі немає, певно, такого, хто міг би дорівнятися мені кмітливістю! Вороги кинули мене до в’язниці, яку з усіх боків охороняла варта, а всередині день і ніч чатувала сторожа, та я завдяки своїм винятковим здібностям і гідній подиву відвазі обвів їх круг пальця. Мене переслідували на паровозах поліцейські з револьверами, але я начхав на них усіх і, сміючись, зник у безвісті. Мене, на горе, кинула в канал жінка, така ж гладка, як і лиха. І що ж? Я виплив, забрав її коня і як звитяжець погарцював на волю, а потім продав того коня, одержав повну кишеню грошей, та й пообідав смачно. Хо-хо! Я справжній Жаба, вродливий, славний, непереможний!» Пиха так випирала з нього, що він, вихваляючись, навіть склав пісню й, ідучи, горланив її, хоч навколо не було ні душі,
хто б її слухав. Мабуть, це найчванькуватіша пісня, яку будь-коли співали звірята:
Світ пам ’ята імена всіх Героїв —
Світ без Героїв охляв би...
Тільки кого порівняти з них можна З іменем славного Жаби?!
Мудрий і вчений добродій з Оксфорду —
Чи є щось, чого він не знав би?
Тільки не знає того й половини,
Що в голові є у Жаби!
Звірі усі, що сиділи в Ковчегу,
З горя і страху заслабли.
Так би землі й не побачили більше,
Коли б не було з ними Жаби!
Вершника військо салютом стрічає,
Струнко стоїть вся держава!
— Хто це — король? Видатний полководець?
— То на коні — ось де! — Жаба!
Раз королева зирнула в віконце Та й впала, лиш ойкнула слабо.
— Фрейліни, хто цей божественний красень?
— Знаємо: то ж сам пан Жаба.
І ще багато в тому ж дусі, але вже таке чванькувате, що й друкувати не можна. Тут наведено тільки найпоміркованіші рядки.
Він співав ідучи і йшов співаючи і дедалі більше бундючився. Проте доля невдовзі збиралася збити ту пиху.
Пройшовши кілька миль путівцями, Жаба вийшов на шосе, глянув уздовж його широкої білої смуги і побачив удалині ніби щось мріло. Наближаючись, воно стало спершу цяткою, потім краплею, а тоді чимось напрочуд знайомим. І тут до Жаби, пойнявши його радістю, долинув звук, подвійний звук, застережливий, багато разів чутий.
— Оце так! — аж підскочив схвильований Жаба. — Ось воно, знову справжнє життя, ось він знову, чудовий широкий світ, від якого мене хотіли назавжди відірвати! Я зупиню їх, своїх братів по керму, привітаю і розповім їм ще одну байку з тих, які мені досі так допомагали; вони, звичайно, підвезуть мене, і тоді я розкажу їм ще дещо; а як пощастить, то, може, навіть завершу подорож до Терема Жаб за кермом автомобіля! Ну, й утру ж я тоді носа цьому Борсукові!