Розділ 2 ШИРОКИЙ ШЛЯХ
— Щурику, — сказав Кріт одного погожого літнього ранку. — Якщо твоя ласка, я хотів би тебе про щось попрохати.
Щур саме сидів на березі й наспівував пісеньку. Він її щойно склав і перебував ще в полоні віршування, забувши про все на світі, отож і не почув, що йому сказав Кріт. Сьогодні зранку він довго плавав на річці із своїми приятельками качками. А коли качки, як то в них заведено, ставали у воді сторч головою, він підпірнав до них і лоскотав їм шиї — під самим підборіддям (якщо у качок бувають підборіддя), і вони мерщій переверталися, сердито відпльовуючись та обтрушуючи на нього воду з пір’я. Бо хіба ж висловиш усе, що накипіло, коли голова твоя занурена у воду! Зрештою вони таки вблагали його, щоб забрався геть і зайнявся своїм ділом, а їм дав спокій. Отож Щур подався собі, сів на бережку проти сонця й склав про них пісеньку, яку назвав:
КАЧИНАПІСЕНЬА В мирній, тихій заводі Не шумлять вітри.
Там качки плескаються Хвостом догори!
Гострі хвостики дрижать,
Тремтять жовті ніжки...
Жовтих дзьобів не видать —
Занурені в річку!
Під водою, де плотва Плава, наче в морі,
В темних заростях на дні —
Каччині комори.
Всякий любить щось своє!
Нас вабить плескання.
Хвіст угору, дзьоб униз —
Од самого рання!
Десь під небом ластівки шугають — раз, два, три...
А ми тут плескаємось Хвостом догори!
— Навіть не знаю, Щуре, що й сказати про твою пісеньку, бо я не поет, — обережно докинув Кріт. Він не розумівся на поезії і був байдужий до тих, хто в ній щось тямив. Проте мав щиру вдачу.
— І качки теж, — весело відповів Щур. — Вони кажуть: «Ну чому це кожен не може робити те, що йому подобається, коли подобається і як подобається? А не сидіти ото, як дехто, на бережку та лупати очима, підсміюватися й вигадувати якісь там віршики. Це ж безглуздя!» От що кажуть качки.
— Що правда, то правда, — цілком погодився Кріт.
— Ні, неправда! — обурився Щур.
— Гаразд, гаразд, неправда, то неправда, — заспокійливо озвався Кріт. — Але я хотів попрохати тебе ось про що: візьми й мене з собою в гості до пана Жаби. Я так багато чув про нього і страшенно хочу з ним познайомитися.
— А чом би й ні? — сказав добродушний Щур, миттю підхопившись і викинувши на сьогодні з голови всяке віршування. — Витягай човна, та й пливімо хоч зараз. До Жаби в гості можна завітати коли завгодно. Хоч би там що, він завжди вірний собі. Завжди привітний, завжди гостинний, завжди жалкує, коли гості розходяться додому!
— Певно, він чудова тваринка, — мовив Кріт, стрибаючи до човна й беручись за весла.
— Атож, він чи не найкращий з-поміж нас, — озвався Щур, уже зручно вмостившись біля керма. — Такий простий, такий зичливий і лагідний. Може, не так щоб дуже розумний, але не всім же бути мудрецями. А ще можна сказати, що він такий же хвалько, як і чванько. Проте душа у нього, в нашого Жабки, все ж таки добра.
Вони обігнули поворот річки, і перед їхніми очима постав гарний, величний старий будинок з червоної, потемнілої від часу цегли. Від нього до самої води збігали добре доглянуті зелені газони.
— Це і є Терем Жаб, — мовив Щур. — А он ліворуч, бачиш, де табличка: «Приватне володіння. Не причалювати!» — там бухта, в якій стоять під навісом його човни. Туди причалимо й ми. А стайні його праворуч, нагорі. А попереду, там, куди ти зараз дивишся, — бенкетна зала. Теж дуже давня будівля. Наш Жаба заможний — оселя у нього чи не найкраща в тутешніх краях, хоча ми Жабі цього й не кажемо.
Вони перетнули бухту, і Кріт підняв весла, бо човен уже був під великим навісом. Тут вони побачили чимало гарних човнів, підвішених до бантин або поставлених на козли, але жодного — на плаву. Та й уся ця стоянка була якась занедбана й пустельна.
Щур роззирнувся довкола.
— Зрозуміло, — пробурмотів він. — Човни вже йому набридли. Він стомився від них, натішився по саме нікуди. Цікаво, яку нову химеру він собі вигадав? Ходімо глянем на нього. Скоро ми про все дізнаємось.
Друзі вилізли з човна й подалися навпростець через веселий, барвистий лужок. Довго шукати Жабу не довелося. Він дуже заклопотаний сидів у плетеному садовому кріслі. На колінах у нього була розгорнута велика карта.
— Ура! — відразу підхопився він, тільки-но побачив їх. От чудово! — І палко потиснув лапки гостям, навіть не чекаючи, коли Щур познайомить його з Кротом. — Які ви люб’язні! — Він аж пританцьовував навколо них. — А я саме хотів послати по тебе, Щурику, суворо наказавши негайно доставити тебе сюди, де б ти не був. Ви мені конче потрібні обоє. Чим би вас почастувати? Заходьте в хату — перехопимо щось! Ви навіть не уявляєте, яке щастя, що ви приїхали саме зараз!